14.12.2016р. Б. / Отець Павло Сербай з Бразилії: «Ми 130 років зберігаємо українську мову і культуру завдяки Церкві»

Отець Павло Сербай – бразильський священик Української Греко-Католицької Церкви, монах Чину святого Василія Великого, сотрудник парафії Святого Священномученика Йосафата УГКЦ у Прудентополісі (штат Парана у Південній частині Бразилії). Отець Павло нещодавно побував у Києві, де брав участь у зустрічі координаторів Програми розвитку УГКЦ'2020 «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».

Отець Павло народився у Бразилії вже у четвертому поколінні українців.

– У Бразилію мої предки приїхали 130 років тому. Тут вже народилися мій прадід, дід, мама, тато. Я вже четверте покоління – розповів священик.

Отче, чи ви часто буваєте в Україні?

Приїхав уже сьомий раз. Я раніше мав нагоду приїжджати в Україну, бо 14 років працював у Римі, з них 12 років у Папській Колегії Покрова Матері Божої. З Риму Україна нам здається вже близькою. (Сміється)

А хто Вам був Папою?

Я застав ще Івана Павла ІІ. Мав честь його побачити і тричі поцілувати йому руку.

УГКЦ розпорошена по всьому світу, але її центр знаходиться в Україні. Яке ваше уявлення про центр Церкви з Бразилії?

 

Хоча я багато разів був в Україні, у Соборі перший раз. Сьогодні я мав нагоду молитися до Господа Бога у нашій центральній Церкві, де знаходиться наш патріарх. Я молився за мою єпархію, за священиків, які в ній служать, за людей.

Також ми тут мали зібрання координаторів... Ми разом молилися, роздумували, обмінювалися досвідом як будувати живу парафію. І я зрозумів, що для мене центр Церкви там, де є зібрання людей. Місце при цьому не має аж такого великого значення. Коли я повернуся до своєї єпархії, там також буде центр. Центр – це єдність.

Тобто це більш духовне поняття?

Мені так здається. Українська Церква знаходиться там, де є люди, які на чолі з патріархом, з владикою моляться, намагаються жити по-божому, переживати в своєму серці милосердя і любов Божу.

Отче, Ви дуже добре розмовляєте українською мовою…

Це завдяки семінарії в Римі, в якій я пропрацював десять років віце-ректором і два роки ректором. Я приїхав з Бразилії зі знанням мови, що існувала та існує там більше ста років.

Ось як би хто захотів почути, як розмовляли 130 років тому, то можна проїхатися по наших колоніях у Бразилії і поспілкуватися з якоюсь 80-літньою бабцею. Це було б цікаво. Правда, в нас вже багато запозичених термінів з португальської мови.

Саме з такою мовою я колись приїхав до Риму. Вона була досить відмінною. А сучасну українську мову я вивчив завдяки студентам.

Ще мене часто просили служити Літургію у ватиканському радіо. А хто там служить, той повинен проповідь на три сторінки написати. Я писав, мені її підправляли… Це також була практика мови. Крім того, я писав келегійну хроніку. Це мені теж підправляли. Так і навчився.

Розкажіть, будь ласка, про парафію у Прудентополісі.

Це, мабуть, найбільше місто українців у діаспорі. Біля 70 відсотків його мешканців – українці. Куди не зайдеш – у бар, аптеку, банк, до тебе обов’язково хтось заговорить українською. Українська громада тут дуже розвинена. Від самого початку у нас завжди був хор, оркестр, танці…

І це триває безперервно вже більше 100 років?

Можливо, була якась перерва, але зараз усе це є. Ось маємо групу танцюристів «Веселка», які вже навіть і за кордоном виступали. Також є парафіяльний хор, бандуристи, суботня школа...

Ми маємо багато церковних рад. Я нарахував десь 12 рад. Є головна рада, рада танцюристів, бандуристів, рада суботньої  школи, катехитична рада, навіть є рада цвинтаря. Адже якщо є цвинтар, то потрібна й рада. Наявність цієї ради завжди дивує інших людей. Тут на зустрічі, багато хто просив мене пояснити її суть. Тобто ми маємо свій церковний цвинтар.

Де ховають тільки українців?

Так. Ну, можливо, інколи деяких бразильців.

Людина протягом життя платить за місце на цвинтарі. І коли приходить її час, вона вже має своє місце. Там є працівники, які доглядають цвинтар, роблять труни… І, відповідно, для цього потрібна рада.

Тобто людина ще за життя сплачує за своє місце на цвинтарі?

Так, на рік виходить десь біля 40 євро.

З якого моменту людина починає платити?

Від шлюбу. Людина одружилася і починає платити. А якщо не платила, але померла, тоді їй, тобто родині, все одно нарахують ці несплачені роки з моменту одруження.

Також у нашій церкві розвинений рух «Апостольство молитви». Цього року ми організовували прощу «Апостольства Молитви» до Святих Дверей, з нагоди року Милосердя, в якій взяло участь десь півтори тисячі людей.

Це тільки українці?

Так, тільки наші, і поодинокі бразильці.

А місцевих не приваблює наша Літургія?

Місцеві також приходять. У нас всі Літургії відбуваються українською мовою. Тільки в неділю ввечері – португальською. Ми це зробили спеціально, адже є багато мішаних подружь. Кожен п’ятий хреститься на латинський манер, але не дивлячись на це, вони цікавляться нашою Літургією.

А скільки людей налічує ваша парафія?

Я у цій парафії перебуваю тільки з квітня. До цього 20 років працював у вихованні – семінаріях, академіях…

До Прудентополісу мене запросив Владика Мирон (Мазур), щоб я був його секретарем і водночас допомагав у парафії.

До нашої Парафії належать 800 родин. Не можу назвати точне число вірних. Донедавна це вважалася найбільша українська парафія у цілому світі. Тобто була центральна церква і навколо неї 34 менші церковці. Всі вони створювали одну парафію.

Два роки тому створили нову єпархію. Одна з церков парафії стала катедрою. І до неї відділили десять церков. І парафія Священомученика Йосафата тепер налічує 24 храми. Всіх їх обслуговують монахи васильяни. Є 14 священиків і 1 диякон. У суботу, в неділю вони роз’їжджаються служити по цих храмах.

Ці храми знаходяться поза містом Прудентополіс?

Так, вони розкидані по так званих колоніях – бразильські села. Деякі далеко аж 90 км, дорога не асфальтована, камениста. Є такі колонії, які налічують по чотириста родин. Якось один владика зі США казав: Слухайте, та ви маєте більше вірних у одній колонії, ніж я у своїй єпархії.

Вам вистачає священнослужителів?

Краще б їх було більше. Бо в деякі місця священик має змогу приїжджати тільки раз або двічі на місяць. Бо кожен священик має під опікою чотири – п'ять осередків.

Отче, а в чому тоді полягає феномен, що священик не завжди має змогу служити Літургію, але люди вже протягом скількох десятків років продовжують йти до української Церкви? Адже можна піти в Католицьку церкву.

У тих колоніях, мало є Католицьких церков. Переважно тільки наші.

Так, люди все одно приходять до Церкви щонеділі. І якщо нема священика, то є сестри, мирянські катехитки. Люди самі моляться Молебень. Запалюють свічку біля престолу і виспівують.

Наші всі люди знають напам’ять Молебень і Літургію.

Колись священики взагалі приїжджали у колонії пару раз на рік. Деякі їхали кіньми по 300-400 км. Два місяці священик і коник їздили  доріжками і стежками по колоніях. Але все було організовано, щоб кінь відпочивав, їв. І коли священик приїжджав на поселення, то одразу і хрестив, і сповідав, і шлюб давав.

Ви приїхали на зустріч координаторів щодо стратегії Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» А що Ви особисто вкладаєте у поняття «жива парафія»? 

Мені один отець сказав, що жива парафія там, де є живий, рухливий священик, який організовує своїх людей. Священик мусить бути коло своїх людей і зі своїми людьми.

У нас справді жива парафія, бо в нас дуже розвинена катехитична програма. Ми скрізь організовуємо катехизацію. Усі рухи в нас розвинені. Це і Марійський рух, Євхаристійний рух. Готуємо до першого причастя, не менше трьох років. Проте, на відміну від України, ми не причащаємо немовлят, чекаємо першої сповіді...

Ми маємо хор, але в нас співає ціла церква. Співають так голосно, і так сильно. І це так мило слухати, коли двісті-триста людей разом співають.

Звісно, є багато речей, що потрібно вдосконалити…

Що ви почули для себе нового на зустрічі координаторів?

Мене дещо здивувало з нашої статистики з Бразилії. Я не уявляв, яку ми маємо силу з дітьми, молоддю… Виявилося, що у нас дуже багато хрестин, набагато більше ніж похоронів. Отці мене запитували, а що у вас не вмирають люди. Кажу: та вмирають, але більше народжується.

Сміється.

Залежно від суботи ми хрестимо 10 дітей. Іноді хрестимо дітей цілими рядами. Минулого року у цілій парафії в один час хрестили 323 немовлят.

…Нам на зустрічі роздали дуже багато цікавого матеріалу. Ми будемо дома його опрацьовувати.

В Україні не завжди якщо люди ходять до церкви, то обов’язково ведуть чесний спосіб життя. Як у вас з цим? 

А є родини, які не належать до жодного церковного руху. Вони просто приходять до Церкви, наче в гості. Прийдуть, помоляться, причастяться і йдуть. А ті, що належать до якогось руху, вони справді живуть церковним життям, церковними цінностями і по-християнськи виховують своїх дітей. І Церква відіграє в їхньому житті значну роль.

А чим наші люди займаються у Прудентополісі?

 

По-різному. Деякі навіть займаються політикою, але більшість – фермерством. Садять кукурудзу, квасолю, пшеницю. А врожай здають у кооперативи.

Ми, отці василіяни, також маємо свою землю. Бо якось треба виживати. Також вирощуємо пшеницю, кукурудзу, сою. До речі, у цьому році дуже добре вродила пшениця, бо була гостра зима.

Канада, США, Австралія також далекі від України, але вірні там іноді організовують якісь збірки для України, тобто таким чином підтримують практичну єдність. Як ви в Бразилії виявляєте свою приналежність до України?

У нас також робляться збірки для Місійного фонду Церкви в Україні, для т. зв. АТО. Але до нас не приїжджають нові мігранти з України. Найбільша хвиля українців приїхала ще 130 років тому. Друга невелика хвиля була після Першої світової війни. Після Другої світової прибуло вже дуже мало людей.

Ми вже четверте покоління і в нас уже немає такої мрії про Україну чи прив’язки до нації. Ми прив’язані тільки до Церкви. Всі дивуються, як ми зберегли мову. Але все завдяки Церкві. Наші люди чуються українцями, бо при українській Церкві, до неї належать.

Розмовляла Оксана Климончук

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ