31.05.2016р. Б. / Глава УГКЦ візьме участь в спільній міжконфесійній ході на захист прав дітей і сім’ї

4 червня 2016 р., в Києві, Глава УГКЦ Блаженніший Патріарх Святослав, візьме участь в спільній міжконфесійній ході на захист прав дітей і сім’ї.

Нагадаємо, що з ініціативи Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій 4 червня, у суботу, в Києві відбудеться спільна міжконфесійна хода на захист прав дітей і сім’ї.

Мета акції – привернути увагу до проблем захисту прав дітей, утвердити в суспільстві принципи любові й поваги, виступити на захист сім’ї як союзу чоловіка і жінки, що відповідає Божому задуму та природі людини.

Збір учасників розпочнеться о 10:00 на Софіївській площі, звідки об 11:00 єдина колона сімей із дітьми на чолі з главами Церков і релігійних організацій відправиться до Європейської площі – по вулиці Володимирській, проспекту Б.Хмельницького, Хрещатику. Перехожі матимуть можливість за власним бажанням приєднатися до акції та поспілкуватися з віруючими сім’ями.

По завершенню ходи, о 12:00 на Європейській площі члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій висловлять урочисті звернення, здійснять молитви за дітей і сім’ї.

 Також відбудуться концертні виступи дитячих колективів та сімей, виставка дитячої творчості.

Акція носитиме мирний характер, без політичної символіки та гасел, без будь-якої агресії та нетерпимості.

Запрошуємо усіх людей доброї волі, всією родиною та з дітьми, долучитися до організації та участі в цих заходах з нагоди Всеукраїнського дня захисту прав дітей і сім’ї!

Джерела:    ugcc.kiev.ua

Воїни Христа Царя

30.05.2016р. Б. / Що таке свобода ?

Майже скрізь ви сьогодні чуєте, як люди говорять про новий спосіб ведення справ. Старі способи, особливо все, що має відношення до християнства або церков, представляться відірваним від реальності. Так багато людей бачать християнство в якості відповідального за репресивну мораль, яка якимось чином забирає людську свободу. Панує загальна думка сьогодні, що людина є найбільш повноцінною, коли вона відокремлена від Бога. Це мислення стверджує остаточне вирішення не тільки всієї моралі, а й людського існування. Багато що з цього насправді було повністю схваленo і підтриманo суддeю Верховного суду Сполучених Штатів Ентоні Кеннеді, де він стверджував в постанові на підтримку абортів в 1992 році, що ”в основі свободи є право визначати свою власну концепцію існування, сенсу, всесвіту і таємниці людського життя”. У цій постанові він фактично заявив, що кожна людина є ”богом“. Це є виявом первородного гріха в Едемському саду у всій своїй силі. Ми, особисто, повністю відповідальні за себе і цілий світ.

Красива думка, але християни вважають, що це не зовсім так просто. Ми вважаємо, що ми дійсно гідні, але будучи дітьми Бога, ми створені Богом, як і весь цей світ. Бог має план і обіцянку для нас і що ми існуємо тільки з волі Божої. Для того, щоб повністю зрозуміти себе, мати повну свободу, ми повинні зрозуміти себе як паломників, свідків нашої кінцевої долі в наступному житті на небі. Суддя Кеннеді не має життя після смерті уві сні. Це все тут і зараз, і ви наодинці з собою. За останні роки це нове язичництво призвело нас до спроби переглянути людську сексуальність, шлюб і саму сім’ю. Останнім часом ми бачили як це атеїстичне мислення формує основу нового законодавства. Здається, що все більше нових законів приймаються, щоб подальше закріпити це нове антиклерикальне мислення. Тим, хто хочуть залишатися християнами, доведеться зіткнутися з новими зусиллями переслідування. Ми вже чуємо, що повинні бути прийняті закони, які б вимагали від священиків, щоб вони розказували те, що вони чують в сповідальні. Це вже траплялося раніше. Римляни, наприклад, вбивали людей, тому що вони дозволяли собі тільки поклонятися Римському імператору. У Радянському Союзі людей вбивали, тому що вони відмовилися наслідувати атеїстичний матеріалізм. Ми зараз прямуємо до того, що люди не будуть  терпимими до жодних християнських поглядів. Дехто очікує, що громадські дебати повинні бути вільні від будь-яких релігійних переконань або передумов. Релігія в даний час розглядається як суто приватна справа.

Люди, не розуміючи, що світський гуманізм є система переконань сама по собі, яка закликає до повної заборони будь-яких християнських поглядів. Сьогодні ми не хочемо брати до уваги нічого Божественного в управлінні людського суспільства. Ця відсутність віри є «релігією» сама по собі. У пошуках свободи вона позбавляє свободи інших.

Австралія, як і раніше є християнською країною, але немає сумнівів у тому, що навіть тут є сили, які виступають проти віри і зараз набирають сили в цьому змаганні, все це в погано продуманих пошуках за свободу !

Владика Петро Стасюк

Джерела:   http://catholicukes.org.au/

Воїни Христа Царя

28.05.2016р. Б. / Культурний марксизм – загроза для сім’ї. (3-4ч.)

Культурний марксизм – загроза для сім’ї. (частина 3)

Третя частина доповіді Президента Товариства католицьких лікарів Румунії д-р медичних наук Анка-Марія Цернеа, румунська греко-католичка, виступаючи на Римському форумі «Life Forum». Першу можете прочитати ось тут, а другу ось тут.

Переслідування християн під комунізмом. Християнський опір. Культурний марксизм ламає опір християн. Нам потрібна Реконкіста.

Папи засуджували комунізм з самих початків його виникнення. Пій ІХ, Лев ХІІІ, Пій ХІ і Пій ХІІ радикально засудили комунізм. Вони також попереджали, що комунізм є загрозою для сім’ї. В часі ІІ світової війни і потім у 50-х роках ХХ ст. безкомпромісний антикомунізм Пап і Церкви надихнули мільйони католиків на опір комунізму в Європі. […]

У Східній Європі ціле покоління християн виросло в опозиції до комунізму. Християни під комунізмом зазнавали страшних переслідувань і мучеництва. Церква Своїм синам і дочкам, підтримуючи у вірі і надаванням морального проводу, давала мужність і силу. І християни йшли за Церквою, довіряючи їй до кінця. 

Мій батько Йоан Барбус був студентським лідером християнської прозахідної румунської партії. За це комуністи запроторили його до в’язниці. У той час мої батьки були зарученими. Моя мати чекала мого батька 17 років. Чекала і молилася. Він дивом вижив. Вони одружилися коли його випустили з в’язниці. […]

З величезної папки Секурітате (румунська комуністична таємна поліція), до якого мали доступ я і моя сестра, ми довідались інформацію про поведінку батька у в’язниці. […] В’язні совісті знали, що мій батько – греко-католик, вони поважали і слухали його. І він говорив їм, що Католицька Церква – найсильніша духовна сила у світовій боротьбі проти комунізму. Він свідчив про те, що його віра і довіра до Церкви дає йому мужності, він підтримував своїх спів’язнів, хоча більшість із них не були католиками. 

Наша Румунська Греко-Католицька Церква була переслідувана в часі совєтської окупації. Наші єпископи відмовились йти на будь-який компроміс із комуністами. Єпископи приготували стадо в проповідях проти комуністичної ідеології та підготовлювали їх до мучеництва. Вони самі дали приклад стійкості перед терором, тортурами і в’язницею. Жоден з 12 греко-католицьких єпископів Румунії не відмовився від своєї вірності Святішому Отцеві. Семеро із них померли у в’язниці. Папа Пій ХІІ мав більше щастя, як наш Господь – серед 12 апостолів був один зрадник, а серед 12 румунських греко-католицьких єпископів – жодного. […] 

На жаль не всі католицькі єпископи зробили те саме. Деякі із них навіть активно пропагували комунізм в Латинській Америці у форму теології визволення, цієї дуже успішної спецоперації КГБ. Тож не дивно, що християнські демократи у Латинській Америці не тільки не виступили проти комунізму, а навіть стали його знаряддям у власній країні. Комуніст Сальвадор Альєнде прийшов до в лади у Чилі при підтримці Едуардо Фрея. Рафель Кальдера був хрещеним батьком Уго Чавеса, як в буквальному так і в політичному сенсі. […]

Завдяки Папі Івану Павлу ІІ і президенту Рональду Рейгану класичний комунізм впав у більшості країн у 1989 році. Але, як виявилось, ця поразка насправді стала мутацією. Комунізм мутував у культурне явище – культурний марксизм, яке знову може перейти до насильницьких методів класичного марксизму. 

Помилки Росії, згадані у фатімському пророцтві й надалі поширюються.

Той факт, що протягом десятиліть боротьба з марксизмом перестала розглядатися в якості пріоритетного завдання католицького соціального вчення, послабив здатність католиків, особливо політиків, розпізнавати і боротися з культурним марксизмом. […]

Одним із наслідків проповідування «проти тіла і крові» стали звинувачення тільки капіталістичного індивідуалізму та споживацтва, але не й ідеології є те, що люди починають думати, що досить обмежити капіталізм великою кількістю правил з боку урядів та міжнародних організацій. Це є однією з причини електоральних перемог лівих, завдяки тому, що католики тепер голосують за них. Ліві перемагають, реалізовуючи революційні зміни, потім церковні лідери звинувачують їх за споживацтво. Потім католики голосують за лівих, які обіцяють обмежити капіталістичні індивідуалізм і споживацтво і спіраль продовжується. Таким чином у багатьох країнах світу католики приводять до влади культурних марксистів. 

Католицькі політики у 50-х роках ХХ ст. твердо протиставлялися насильницькому марксизму. Але  кілька десятиліть пізніше уже допомагають культурному марксизму у власній країні. Християнський демократ італійський прем’єр Джуліо Андреотті у 1978 ратифікував закон про аборти. Християнський демократ Вільфрід Мартенс підписав у 1990 році аналогічний закон у Бельгії. Християнські демократи в Німеччині з гордістю приймають участь у гей-парадах. Французький християнський демократ Жан Марк Айро стає соціалістом, легалізує гей-пертнерства і жорстоко придушує рух в обороні традиційної сім’ї.

ЄС відкинув своє християнське коріння, відкинув фундамент, закладений християнськими політиками Робертом Шуманом, Альчіде де Гаспері, Конрадом Аденавером. Його ідеологічним натхненням тепер стала супер-держава на чолі з колишніми радикалами 60-х років ХХ ст. (ті ж лібералами та соціал-демократи), які постійно накидають культурну марксистську програму державам-членам ЄС через законодавство, а також й іншим країнам через політичний та економічний тиск. 

У Латинській Америці в 60-х роках ХХст. Комуністам терором не вдалося перетягнути людей на свою сторону. Але  протягом наступного десятиліття вони перейшли до культурного марксизму, створили партії, які вони не називали комуністичними, вони змагалися на демократичних виборах і вигравали їх. Це сталось завдячуючи тому, що мова та програма лівих партій співпадала з мовою Церкви в Латинській Америці: соціальна справедливість, боротьба з нерівністю, імперіалізм, забруднення навколишнього середовища. Після того, як колишні марксистські терористи із 60-х отримали владу, як Мухіка в Уругваї, Ділма в Бразилії, Кішнер в Аргентині, вони запровадили у своїх країнах аборти та одностатеві «шлюби». […]

Насправді в сучасному світі проблемою є надлишок регулювання економіки, а не його відсутність – дуже важко знайти країну де уряд не регулює економіку в деталях. Але, як це не парадоксально, де уряд менше втручається в економіку – там менше бідності. Найбільша різниця між бідними і багатим в Латинській Америці зараз є на Кубі і в Венесуелі, якраз там де економіка найбільше регулюється. 

Ми стурбовані тим, що зараз бачимо, як Церква спускається до земних ідеологічно забруднених активностей, що заохочується деякими «прогресивними» групами, які мають «ідеальний» побудови ідеального світу. […]

Сьогодні Міжнародний Карітас співпрацює з організаціями, які просувають аборт, гомосексуалізм і марксизм в усьому світі. […]  Співпраця католиків з марксистами навіть з чисто практичних питань, без викриття зла марксистської ідеології, перетворює католиків на співучасників марксистської революції. […]

Багато душ зваблено через сексуальну похіть та жадання влади. Але ще більше втрачається коли і гріхи стають пробою сатанинських сил, які намагаються поставити людей на місце Бога. Вони стаю елементами гігантської всесвітньої системи поширення образ і ненависті в громадах, морального збочення цілих суспільств, масових вбивств, грабежу і матеріальної корупції в небачених раніше розмірах. 

Для вічного спасіння мільйонів душ Церква просто мусить стати в проводі боротьби з ідеологією культурного марксизму, через голошення соціального вчення так і віри. 

Ісус сказав апостолам: «дайте ви їм їсти». Це принцип субсидіарності, сформульований Євангелієм. Він інколи не казав їм «йдіть попросіть Цезаря організувати імперську систему соціального забезпечення і забезпечення соціальної справедливості».

Сім’я є першим і найкращим інститутом для боротьби з бідністю та соціальною ізоляцією. Якщо хочемо дійсно допомогти людям вибратися із бідності, ми повинні захищати сім’ю і християнську мораль, бо католицький карітас не може бути відірваним від євангелізації. Ми не можемо захистити людське життя і сім’ю і той же ж час просити державу збільшувати свою роль чи створити всесвітній уряд. Християни ніколи не повинні підтримувати, ні приймати концентрацію влади в руках небагатьох, не залежно від того, який чарівний світ вони обіцяють. […]

В такому випадку (коли християни підтримують концентрацію влади – прим. переклад.) ми не маємо дивуватися тому, що суспільства стають секуляризованим, що благодійність замінюється соціальним забезпеченням, що освіту замінюється ідеологічною індоктринацією і збоченням, догляд за хворими замінюється евтаназією, свобода совісті й висловлювання замінюється політичною коректністю, життя людей до найменших деталей регламентується соціальними інженерами, культура життя і сім’ї втрачає свої позиції. В такому випадку ми не повинні дивуватися, що уряд успішно розбещує християнські благодійні організації, змушуючи їх відмовитися від свого християнського духу в обмін на фінансування, або шляхом запровадження у них практик, які суперечать науці Церкви, в цей спосіб уже багато християнських доброчинних організацій втратило свій християнський дух, відмовившись від євангелізації і зосередившись на наданні соціальної допомоги. 

Якщо ми хочемо захистити сім’ю, ми повинні відібрати цей світ від марксистських революціонерів. Нам потрібна Реконкіста, спочатку в духовному, потім в культурному і нарешті в політичному сенсі. Для того, щоб сім’я була в безпеці, ми повинні виграти велику війну проти нашої цивілізації. Бо сім’я і життя людини будуть у безпеці тільки у нормальній юдео-християнській цивілізації. 

див. Частина 1   див. Частина 2   див. Частина 4

***

Культурний марксизм – загроза для сім’ї. (частина 4)

Остання, четверта частина доповіді Президента Товариства католицьких лікарів Румунії д-р медичних наук Анка-Марія Цернеа, румунська греко-католичка, виступаючи на Римському форумі «Life Forum». Першу можете прочитати ось тут, другу ось тут, а третю ось тут.

Потреба християнської Реконкісти. Як її провести?

Якщо ми хочемо захистити сім’ю, ми повинні відібрати цей світ від марксистських революціонерів. Нам потрібна Реконкіста, спочатку в духовному, потім в культурному і нарешті в політичному сенсі. Для того, щоб сім’я була в безпеці, ми повинні виграти велику війну проти нашої цивілізації. Бо сім’я і життя людини будуть у безпеці тільки у нормальній юдео-християнській цивілізації. 

Наша боротьба за життя і за сім’ю мають життєво важливе значення. Але, якщо ми тільки зосередимось на цій боротьбі і не дбатимемо про інші аспекти, ми ніколи не будемо в змозі цю боротьбу виграти. 

Якщо ми дозволяємо ворогові управляти мовою, культурою, медіаосвітою, законодавством, економікою, суспільним життям, державним управлінням, охороною здоров’я, то ми не повинні дивуватися тому, що будь яка перемога у захисті життя і сім’ї у кращому випадку буде короткотривалою. 

Очищення мови є надзвичайно важливою умовою для перемоги у духовній та культурній боротьбі: «Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, – а що більше цього, те від лихого.» (Мт. 5,37). 

Християнський словник має всі слова, які потрібні для опису реальності. Ми повинні говорити як християни. Ми не повинні брати мовні інструменти ідеології, якій протистоїмо – це дозволяє їм займати високі моральні позиції і ставити нас у ситуацію оборони, перш ніж дискусія почнеться.

Навіть такі терміни з християнського лексикону, як мир, справедливість і свобода, тепер використовуються ідеологічно таким чином, що спотворено їхній правдивий зміст. І обов’язком пастирів є ясно вказувати на ці відмінності. Вони повинні проповідувати Царство Боже та його праведність, а не соціалістичну «справедливість», яка розуміється як державний контроль над економікою та перерозподіл доходів. 

Вони повинні проповідувати мир, який звістив Христос, а не той мир, про який звіщає ООН. 

Вони би не мали проповідувати проти свободи, так, неначе, приймають, що свобода означає сексуальну розбещеність, або як її називають культурні марксисти сексуальне визволення, або так, неначе свобода – це фінансова безпринципність, як її визначають класичні марксисти.

Пастирі Церкви мали би проповідувати правдиву свободу, а це – визволення від гріха і рабства Сатани. Veritas liberabit vos. Правдива свобода – це Спасіння, яке ніколи не може бути поганим чи надмірним. 

Використовування заплутаної, політично коректної, ідеологічно засміченої мови пастирями Церкви, замість слова Божого провадить багато католицьких громад до морального і політичного хаосу та поразки у культурній війні. Вірні стають нездібним ідентифікувати джерело нападів на життя і сім’ю та успішно боротися проти цих нападів. 

Така мова, коли вона використовується пастирями Церкви є сигналом для мирян, які беруть активну участь у політичному житті, що вони мають звернути ліворуч. Це унеможливлює католицьким політикам підтримування ідей вільного ринку, протиставлятись соціалістичній державі-нянці, протиставлятись масовій мусульманській імміграції, бути скептичними щодо істерики стосовно кліматичних змін, септичними до ролі ООН. Бо як би вони так робили і говорили про ці речі інакше, або й протилежно, то вони опинились би у ситуації того, що вони би говорили щось інакшого, аніж світ тепер чує з церковних амвонів. Тобто. вони поставлені в ситуацію, що мусять або дискредитувати себе як католиків, або підтримати лівацьку політику. 

Однією з причин чому в більшості католицьких країн католики не мають свого політичного представництва є саме такий стан речей. Це також пояснює чому сьогодні у більшості католицьких країн при влад є культурні марксисти. І це попри те, що суспільний простір виступає проти революційної антихристиянської ідеології. І суспільства у цих країна не є у так поганому стані, як це подають ЗМІ.

Існує мовчазна більшість нормальних людей, про існування якої у ЗМІ не говорять. Ці мовчазні мільйони прийшли на похорон Івана Павла ІІ, що стало великою несподіванкою журналістам і аналітикам. 

Це мільйони людей, які тут на вулицях Риму протестували проти гендерної ідеології. Це мільйони людей, які згуртувались в Бразилії проти комунізму. 

Ці мільйони потребують тільки одного: щоб духовні пастирі провадили їх в духовній боротьбі. 

Потрібно більше молитись за пастирів Церкви. Потрібно більше молитись за Церкву.

Нещодавно ми бачили перемогу в Польщі, де пастирі проповідують навернення і провадять народ у масових «молитовних атаках»; де пастирі у стані розбивати магію сучасних ідеологій, просто їх показуючи такими, якими вони є, як це свого часу робив св. Іреней з гностицизмом.

Таємницею успіху в Польще не є те, що Церква підтримала якусь партію. Там Церква надихнула і створила довкола Себе цілий всесвіт життя, який складається з безлічі благодійних і культурних товариств, клубів, ЗМІ, громадських ініціатив. Таке середовище може зродити політичні партії, які ефективно захищатимуть християнство, сім’ю і людське життя.

Отож, як ми можемо ефективно справити світ?

«Шукайте перше Царство і праведність його, а все решта вам додасться!» (Мт. 6,33).

Земна нормальність християнської цивілізації з усіма її перевагами є лише вторинним продуктом євангелізації. Саме це належить до отого що буде додане, якщо ми дійсно шукаємо найперше Царство Боже і його праведність. 

Реальним пріоритетом Церкви мав би бути провід в духовній боротьбі, щоб спасати душі. І зараз коли нас один рік відділяє від сторіччя указань у Фатімі мусимо актуалізувати заклик: «Покайтесь, бо наблизилося Царство Небесне» (Мт. 3,2). Царство Небесне, яке не є від цього світу. 

Рай неможливо осягнути на землі, добро і зло всеодно будуть співіснувати в земних реаліях, аж поки Господь не прийде у Славі, щоб судити світ. Але, принаймні, певний ступінь нормальності може бути осягнений через євангелізацію та навернення осіб і суспільств. Це є те найкраще що ми можемо зробити для виправлення світу. 

Коли в нашому суспільстві буде досить святості й чеснот, коли достатня кількість людей поділятимуть ті ж самі моральні критерії (Десять заповіде Божих), тоді нема потреби опиратися на управління всемогутньої бюрократії, щоб не дати суспільству перетворитися на беззаконні джунглі. Тоді люди зможуть довіряти одне одному і громадяни, а також і суспільства в цілому зможуть насолоджуватись свободою. Тоді інституції зможуть чесно виконувати свою роботу, а сім’я буде безпечною і культура життя переможе ідеологію смерті. 

Тоді цивілізація стане морально сильною, здатною боронити себе перед варварами, а також і проповідувати Євангеліє варварам і навертати їх у християнство. 

Церква створила християнську культуру і цивілізацію, Церква це мусить продовжувати робити.

див. Частина 1   див. Частина 2   див. Частина 3

Джерело:    Воїни Христа Царя

27.05.2016р. Б. / Щеплення безпліддя

2 млн. 300 тис. жінок, які нічого не підозрювали, мали бути стерилізовані у Кенії. Обман, який стояв за акцією щеплень, викрила Церква. Під виглядом боротьби з правцем було ініційовано замасковану акцію кампанії контролю за народжуваністю.

Підозри щодо пропонованого щеплення з’явилися ще на початку першої серії щеплень, яку провели у Кенії в березні минулого року. Тому що не було об’єктивних підстав проводити у цій країні акцію щеплень проти правця. Існувало чимало інших, і серйозніших, інфекційних загроз.

Підозри викликало також і те, що щеплення мали бути зроблені виключно жінкам у віці від 14 до 49 років, і тільки у сільських місцевостях. «Зазвичай щеплення проводять у медичних центрах, про це інформують у місцевій пресі, а також і в церквах, так щоби серед людей зростало усвідомлення важливості щеплень, які рятують життя, і щоб якнайбільше людей могли ними скористатися. Саме так, наприклад, оголошували про щеплення проти поліомієліту. А цього разу все робилося дивно тихцем», — каже Стівен Каранжа, гінеколог, голова Товариства католицьких лікарів Кенії, член виконавчої ради Комісії з питань здоров’я кенійського єпископату.

Тестування на африканцях

Щеплення «жертвували» кенійцям Всесвітня організація охорони здоров’я і Фонд об’єднаних народів заради дітей. Висунуто умови, що акція має бути проведена медичним персоналом, який вони визначать, а не так, як це зазвичай буває, — місцевими медичними службами. «Ампули з вакциною привозили під ескортом поліції, а місце, де їх роздавали, постійно охороняли озброєні солдати. При цьому все рахувалося докладно, відходи забирали з собою, дбаючи, щоби жодна ампула ніде не поділася», — каже польський місіонер, який працює в Кенії. Він не назвався, як і чимало інших моїх співрозмовників, бо критика антинатальної діяльності кенійських властей може означати проблеми з візою. Ці люди кажуть, що за діяльністю всесвітніх організацій стоять величезні гроші, які «хтось» отримує за згоду запровадити програму з контролю за населенням. Крім того, Африка для багатьох фармацевтичних фірм становить «дослідницьку лабораторію». Вона стає колонією, де на людях тестують ліки, які потім потрапляють на ринки розвинутих країн.

Припускається, що саме такою була мета цих «щеплень проти правця». Здобуті у Кенії епідеміологічні дані могли б допомогти безпечнішому поширенню препарату на Заході.

У Кенії, а також в інших країнах Чорного континенту відзначено, що щоразу більше дітей народжуються з різного роду порушеннями в розвитку, наприклад, з нерозвинутими кінцівками. Так було у Європі в 1970‑х роках. На африканках тестують чимало нових неперевірених препаратів. Також до Африки «сплавляють» чимало ліків, вилучених з обігу в розвинутих країнах через їхні побічні наслідки. Під час голосування за нову Конституцію власті почули, зокрема від представників США, що дістануть фінансову допомогу, якщо в Основному законі Кенії знайдеться припис, який лібералізує аборти. «Конституція не може абстрагуватися від моральних цінностей, які сформували нашу культуру і живляться нашою християнською вірою», — закликав тоді кенійський кардинал Джон Нджуе. Уряд відмовився від етики, вибрав гроші. «Daily Nation Newspaper» написала, що «Кенія приєдналася до глобального плану контролю за народжуваністю». Цим видання послалося на проабортну фундацію, засновану главою Майкрософту Біллом Гейтсом та його жінкою Меліндою. Вони призначили фонди на забезпечення до 2020 року контрацептивами 120 млн. жінок у 69 найбідніших країнах світу. «Це ідеально спланована кампанія, націлена на найубогіші території, куди важко дістатися з інформацією про істинні наміри фундації Гейтсів», — підкреслює доктор Каранжа. Єпископат однозначно ствердив, що «штучне планування сім’ї, нав’язане західними імперіями, становить небезпеку для кенійців, оскільки може призвести до згуби суспільства і нищення людства». Єпископи нагадали, що ті самі організації, які «в ім’я блага жінки» охоче підтримують аборти, не бажають при цьому підтримувати осередки для матерів із дітьми, породіль, штучне годування, вже не кажучи про фінансування ліків проти малярії, яка постійно збирає там свої смертельні жнива.

Як це діє?

Коли Церква в Кенії розкрила, що під виглядом «кампанії проти правця» йдеться про масову стерилізацію жінок, власті заявили, що це безпідставні звинувачення. Однак ані уряд, ані представники організацій, які поширювали препарат, не бажали погодитися на нове обстеження щодо «побічних наслідків», тобто стерилізації. Кілька ампул було викрадено і досліджено у семи незалежних лабораторіях, як у Кенії, так і в Південноафриканській Республіці. Побоювання виявилися обґрунтованими. Щеплення викликає незворотну стерилізацію після п’ятого прийому препарату. У Кенії акцію вдалося затримати на третьому щепленні, коли мільйон жінок прийняли третю порцію, що ще не викликало незворотних контрацептивних наслідків.

Препарат, введений не вагітній жінці, викликає утворення в її організмі спеціальних антитіл. Якщо протягом терміну дії препарату жінка завагітніє, то буде зруйнований гормон hCG (хоріогонічний гонадотропін), який виробляється під час вагітності, а це, своєю чергою, викликає тривале безпліддя. Остаточно щеплення припинилося, коли Товариство католицьких лікарів Кенії представило докази, що подібні акції стерилізації ВООЗ уже провела, зокрема, на Філіппінах, у Мексиці та Нікарагуа. «Під виглядом турботи у боротьбі зі смертельною у 80% хворобою, на яку найбільше наражені жінки-породілі та новонароджені немовлята, які з’являються на світ у негігієнічних умовах (на землі, в наметі, у хатах тощо), відбувається акція, що має на меті створення в жіночому організмі такої імунологічної реакції, аби після зачаття не відбулося розвитку дитини», — каже Александра Бжеміа-Бонарек, юрист з Університету Йоана Павла ІІ у Кракові. ВООЗ часто представляє свої дії як турботу про збалансований розвиток людської популяції у світі, бо природні засоби планети обмежені. «Обмежувати народження дітей, до чого у цьому разі прямує ВООЗ у своїй діяльності в країнах Третього світу, за своєю суттю становить колонізаторські дії, які порушують декларовані ООН принципи рівності прав усіх людей на землі. Також це не служить і здоров’ю цих людей», — каже юрист. Стерилізація африканських жінок, які цього й не підозрюють, означає погіршення їхнього статусу в суспільстві. Безплідних жінок чоловіки покидають, вони опустяться на найнижчий щабель в ієрархії сім’ї, племені, місцевого суспільства. Це означатиме не тільки суспільне, але також і людське їх поневіряння як некорисних осіб, які, відповідно, не мають прав ані гідності. Наслідком порушення народжуваності в регіонах, охоплених щепленнями, можуть бути «набіги за жінками», тобто фактичне викрадання жінок задля забезпечення собі потомства. Дитина в Африці все ще залишається скарбом. Однак міжнародні благодійні організації не розуміють потреб мешканців Чорного континенту.

Церква дбає про здоров’я

— Церкву намагаються представити головним «гальмом» усякого прогресу. Але ж то саме місіонери й місіонерки були першими, хто робив людям щеплення, — підкреслює доктор Каранжа. Нині Церква є найбільшим партнером кенійських властей, коли йдеться про охорону здоров’я, провадячи 40% усіх пунктів медичного обслуговування у цій країні. Ми говоримо про 58 лікарень, 83 медпункти, 311 амбулаторій і 17 спеціальних медичних закладів. «Нав’язування комусь стерилізації становить порушення гідності й недоторканості людської особи», — заявляє документ ватиканської Конгрегації віровчення. У Римському статуті Міжнародного карного трибуналу примусова стерилізація визначена як злочин проти людства. Папа Франциск пригадав нещодавно, що «гратися з життям» — це гріх перед Богом-Творцем. Використання щеплення з таємним додатковим компонентом, який блокує розмноження, це удар у сім’ю та її стабільність, а далі, відповідно, — у майбуття і стабільність суспільства. Воно підриває віру в добродійність щеплень. Порушує головні права людини й підриває авторитет організації (а також і конкретних людей доброї волі, які присвячують себе праці в Африці), що прагнуть покращити життя і здоров’я мешканців цього континенту, який, зрештою, є колискою людства.

Беата Зайончковська, Gość Niedzielny

Джерела:    CREDO

Воїни Христа Царя

26.05.2016р. Б. / Культурний марксизм – загроза для сім’ї. (1-2ч.)

Культурний марксизм – загроза для сім’ї. (частина 1)

Президент Товариства католицьких лікарів Румунії д-р медичних наук Анка-Марія Цернеа, румунська греко-католичка, виступаючи на Римському форумі «Life Forum», звернула увагу учасників форуму на найбільшу, на її думку загрозу, яка зараз нависла над сім’єю – культурний марксизм. Пропонуємо Ваші увазі витяжки із доповіді пані Цернеа на  «Life Forum».

Повний англомовний текст доповіді пані Цернеа розміщено на сайті «Voice of the falimy», відео з її виступом англійською розміщене сайтом «Life Site».

Для кращого ознайомлення з текстом ми розбили його на частини, які публікуватимуться нашим сайтом.

Першими аборт і гомосексуалізм узаконили комуністи. Перші борці за "права" геїв - комуністи.

Одним із кращих виступів на минулорічному Синоді Єпископів, присвяченому сім’ї, був виступ митрополита греко-католиків Угорщини Фюлепа Кочіша. Він ствердив, що напади на сім’ю це не просто виклик, як це стверджувала частина отців Синоду, а «напад, який суперечить Божому плану і походить від лукавого». […]

Коли мова йде про напади на сім’ю на Заході, то дуже типовим тут є кліше: вони викликані споживацтвом, гедонізмом, індивідуалізмом, певними інтересними групами, які керуються непогамовним прагненням матеріальної вигоди. Саме про це ми дуже часто чуємо в церкві.

Такий підхід зводиться до тіла і крові, а забуває про світ духів. Споживацтво та крайній індивідуалізм це – не причини, це – фактори, які сприяють. Вони послаблюють моральний опір людей і цілого суспільства. Але вони не є причиною.

Атака на сім’ю та людське життя – це частина більшої, ширшої революційної спроби перетворення людського суспільства та людської природи. І мотиви цієї спроби є духовними. Це – форма бунту проти Бога, Його морального закону і впорядкованості Його творіння.

Слід відзначити, що історично аборт був декриміналізованим у 1920 році Леніним. Америці було потрібно ще 53 роки, щоб таке там сталося у 1973 році через знаменитий трюк – справу Ров проти Вейда.  Законодавчо легке розлучення уперше прийняте в СССР у 1918 році, невдовзі після того як більшовики взяли владу в свої руки. Америці потрібно було ще 51 рік, що легалізувати легкі розлучення у 1969 році в Каліфорнії. Гомосексуалізм було декриміналізовано в СССР у 1922 році, а перший американський штат, який його декриміналізував, був Іллінойс у 1961 році.

Радикально ліберальне статеве виховання дітей шкільного віку було запроваджено вперше в Угорщині з чіткою метою підірвати традиційну сім’ю і моральність, через зруйнування дитячої невинності, більшовиками на чолі з Бела Куном у 1919 році.

В Америці таке виховання почали запроваджувати у 69-х роках ХХ століття, завдячуючи широко розрекламованим Фондом Рокфеллера шахрайським «дослідженням» Альфреда Кінсі. Кінсі був ентомолог (досліджувач будови тіла комах – прим. переклад.), який «довів» що гомосексуалістів 10% і тому гомосексуалізм слід вважати нормальним. Як виявилось Альфред Кінсі був комуністом.

Інший комуніст Гаррі Хей заснував першу в історії організацію за ґей-«права» Mattachine Society в США. Напевно це просто випадковість, що майже всі члени цієї організації, включаючи і Хея, були членами Американської комуністичної партії, керованої Москвою. 

Це не стихійне явище. Це – війна за допомогою гностичної, революційної ідеології проти юдео-християнської цивілізації.  Це запланована акція, яка триває уже більше як 100 років, яка призвела до нашої сьогоднішньої ситуації. Це – набагато більше, аніж індивідуальний людський егоїзм, сексуальна похіть, матеріальна жадібність. Це – діяльність  властей і правителів цього світу темряви – духів злоби в піднебесних просторах та їхніх людських інструментів, частина з яких усвідомлює що служить сатані, а частина виконує роль корисних ідіотів. В останні категорії знаходимо багато людей з благими намірами, навіть і християн. 

Джерело:    Воїни Христа Царя

***

Культурний марксизм – загроза для сім’ї. (частина 2)

Друга частина доповіді Президента Товариства католицьких лікарів Румунії д-р медичних наук Анка-Марія Цернеа, румунська греко-католичка, виступаючи на Римському форумі «Life Forum». Першу можете прочитати ось тут.

Марксизм має джерелом сатанізм свого засновника. Культутрний марксизм не менший ворог християнства, як класичний більшовизм. Богородиця у Фатімі попереджала не тільки про більшовизм, але й про культурний марксизм. Путін - ворог християнства, а не його захисник. Україна жертва ворога християнства. 

Дослідження текстів і практики Карла Маркса Ріхардом Вурмбрантом «Маркс і Сатана» показує, що вони були сатанинськими. 

У своїх віршах Маркс висловлює глибоку ненависть до Бога і до всього людського роду. Маркс не заперечує існування Бога, він ненавидить Його і хоче зайняти Його місце. […] Свідчення про обряди, які Маркс сповняв у своєму домі, вказують що це були обряди сатанізму. Саме це і є ключем до розуміння Максової ідеології. 

Його ідеологія є помилкою релігійного характеру. Маркс вдає, що має повне пояснення реальності й пропонує «спасіння». «Спасіння» без Бога, тут у цьому світі, виключно людськими засобами. І тут нема нічого нового чи прогресивного. Це – стара гностична єресь. […]

Саме тому Папа Лев ХІІІ ще в ХІХ ст. зазначав, що комуністична ідеологія є єрессю релігійного характеру. Він назвав її сектою комуністів, або нігілістів та засудив.

Папа Пій ХІ у своїй енцикліці «Divini Redemptoris» (1937) називає комунізм помилковою месіянською ідеєю і оманливим містицизмом. […]

Ерік Фьоґелін ще у 20-х роках ХХ ст. охарактеризував нацизм і більшовизм, як політичні релігії, які мають своє кредо, пророків, писання, єрархію, календарі та літургійні церемонії. Трохи пізніше Фьоґелін назвав їх фейковими релігіями, оскільки вони не створювали нову культуру, а руйнували уже існуючі культури. Фьоґелін зауважив, що ці фейкові релігії є особливою формою гностицизму, позбавленою трансцендентного виміру. […]

Ален Безансон назвав нацизм сатанинською версією юдаїзму, яка обіцяла спасіння «обраного народу», узурпувавши вибраність Ізраїля, а комунізм- сатанинською інверсією християнства, яка обіцяла вселенське спасіння.  […]

Богородиця у Фатімі застерегла від помилок Росії, які вона буде поширювати по цілому світі. І це сталося у 1917 році. Комунізм поширювався у два способи. Один – жорстокий шлях: військова агресія, концтабори, в’язниці, геноцид, політична поліція, державний терор. Як мінімум 100 млн. людей було вбито комуністами у час миру. Це спочатку сталося в Росії, а потім у країнах так званого соцтабору. 

Інший шлях – це шлях підступної підривної культурної діяльності, спрямованої на знищення морального опору вільного світу, щоб зробити його неспроможним захистити себе. На Заході це робилося і робиться за допомогою «культурного марксизму». 

Це і є помилки Росії, про які говорила Богородиця у Фатімі. Вони не припинили своє існування після того, як СССР був офіційно оголошений мертвим. […]

Існує пряма спадкоємність від Маркса та Енгельса, які вважали сім’ю перепоною на шляху революції, до Леніна, який провів першу в історії людства сексуальну революцію, легалізувавши аборти і гомосексуалізм, державно заохотивши сексуальну розбещеність, запровадивши легке розлучення […]

Спадкоємність є і від Леніна до Франкфуртської школи, яка була ініційована самим Леніним через членів Комінтерну Ґеорґа Лукача та Віллі Мюнцерберґа. […]

Франкфуртська школа зародилась у німецькому Франкфурті, а потім пустила свої метастази у США. […] Вона продовжує тяглість від Леніна до гендерної ідеології наших часів, від Ґеорґа Лукача до Вільгельма Райха, аж до Джудіт Батлер. […]

Культурний марксизм не є оригінальним продуктом Заходу, не зважаючи на те, що зріс він саме на Заході. Необхідно ретельно розрізняти між юдео-християнською цивілізацією і цим вірусом, який зроблений її ворогами з метою її знищення.  

Захід не є компактним блоком на відміну від російської, китайської чи ісламської диктатури. Для нас pro-life активістів та захисників сім’ї Захід тепер став місцем інтелектуальних баталій. Ми далекі від ідеалізації Заходу. 

Багато людей на Заході є роздратовані моральним занепадом. Вони бачать і поразку в культурній війні. Вони вважають Захід повністю втраченим і гнилим і тому готові шукати союзників проти Заходу серед своїх реальних ворогів, яких вони ідеалізують.

Ці люди ігнорують реальності цих режимів, вони знаходяться під впливом пропаганди й своїх власних ілюзій про екзотичне безпечне небо, де панують порядок і чеснота, які знаходяться під прямим захистом держави. 

Саме таким чином деякі стають союзниками Росії Путіна у боротьбі проти власної цивілізації. 

Інші ж шукають в ісламі союзника, щоб захистити сім’ю від «гнилого Заходу». 

Такий вибір нагадує ліберальне жадання смерті, описане Малкомом МакГеріджем.

В середині російського, китайського чи ісламського режимів навряд чи є дискусія. Там може бути дуже обмежена, декоративна опозиція, або навіть і така є відсутньою. Зазвичай довідуємося про опозицію у цих режимах тільки після повідомлень про героїчний вчинок якоїсь людини, яку за це було вбито чи вкинено у в’язницю. Державна політика в таких режимах визначається тільки пануючою клікою і жодна опозиція не має впливу на них. Насправді, у цих країнах влада не знає і не переймається думкою громадян. 

Саме тому Росія, Китай, або Іран можуть функціонувати як компактні блоки, а Захід, американці чи євреї не можуть. Проте, саме уявний західний блок американців і євреїв звинувачується російською пропагандою як ворог християнства, на фоні прославляння Путіна, як нібито, захисника християнства.

Сказати, що режим Путіна захищає християнство, це те саме, що говорити, що в часі ІІ світової війни німецьке Гестапо було повністю посвячене священній місії боротьби з антисемітизмом. Адже ніколи в Росії не було ніякого покарання за злочини комунізму. Нема жодних доказів, що КГБ, яке було пустило щупальці по цілому світі перестало функціонувати. 

А навіть, якщо припустити, що воно було розпущене, наслідки його діяльності по підриву моралі Заходу нікуди не ділися. Вони продовжують розвиватися і поширюватися. Адже не відбулося ніякого покаяння ні в Росії, ні в комуністичних агентів та їхніх корисних ідіотів, які служили у якості співучасників морального і фізичного знищення юдео-христяинської цивілізації, натхнених марксизмом, на Заході. 

Російська влада не є християнською. Росія і досі не навернулася. 

Богородиця сказала «Росія», а не «Радянський Союз». А Росія і надалі залишається найголовнішою світовою загрозою миру і свободі не тільки в тій частині світу де я живу. Саме тепер побожність до Матері Божої Фатімської є своєчасною, як ніколи до тепер. Росія і весь світ, який страждає через поширення помилок Росії терміново потребують Божого освячення і навернення. 

Особливо боляче шокуюче бачити, що багато католиків ігнорують драматичні заклики українських католицьких єпископів (як греко-католицьких так і латинських) і замість того, щоб проявити солідарність з нашими братами та сестрами в Україні, вони захоплюються і підтримують їхнього смертоносного ворога Путіна, величаючи його пролайфером!  

Це правда, що західний світ має нині найгірший набір лідерів у новітній історії. Але Захід є плюралістичним – тут є добро і зло; різноманітні тенденції, одні з яких є добрими, інші – підривають, або навіть ведуть вільний світ до самогубства. […]

Західна цивілізація – це наш єдиний шанс.

див. Частина 1

Далі буле...

Джерело:    Воїни Христа Царя

25.05.2016р. Б. / Після аборту: О мій Боже, плід рухається!

Американські медіа оприлюднили награну телефонічну розмову працівника аборційної клініки з диспетчиром швидкої допомоги. Працівники аборційного відділу дзвонили за допомогою, бо дитина, котру хотіли вбити, народилася живою.

Інцидент стався в місті Фінікс, штат Аризона. Матір дитини знаходилася на 21 тижні вагітності. Лікар аборційного відділення Елеонора Стенлі подала їй абортивний препарат, і, як зізналася в поліції, – кілька разів перевірила, чи серце дитини б’ється. Лікар стверджує, що не зауважила серцебиття. Тому дістала дитину з материнського лона, після чого медична сестра-асистент забрала маленьке тільце, щоби зважити.

-          О мій Боже, плід рухається!

Після чого працівники аборційної клініки подзвонили до швидкої допомоги. Дитину відвезли до університетської клініки, де за короткий час вона померла.

Формально ця справа не має продовження. Представник аборційної клініки, пов'язаної з мережевою Організацією з планування сім’ї (PPFA) підтвердив, що лікар, котра виконувала аборт зробила все згідно інструкції. Правоохоронні органи(.?!) підтвердили відсутність складу злочину.

Але, натомість, американські захисники життя нагадують інше програвання, що було зроблене скритою камерою, на якому представник аборційної кліники тлумачить жінці щодо перебігу аборції, що у випадку народження живої дитини – малюк не підлягає реанімації.

Подібні випадки відомі у всьому світі. Існують, також, свідоцтва дорослих осіб, котрі пережили власну аборцію. Найбільш відомою є Джанна Ессен.

Нагадуємо: мережева Організація з планування сім’ї (PPFA) - американська організація non-profit, що діє на користь репродукційних прав. Її метою є пропагування свідомого батьківства, комплексної сексуальної освіти, широкого доступу до легальної антиконцепції і аборту, боротьби з хворобами, що переносяться статевим шляхом, а також поширення, у рамках наявних ресурсів, основного медичного догляду по всьому світі, особливо для бідних країн Африки та Латинської Америки. Організація є також оператором однієї з найбільших мереж пропонуючих процедури, пов'язані з абортом.

Джерела:     Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

24.05.2016р. Б. / Важкі питання. Хто з подругів може створити нову сім'ю після анулювання шлюбу?

ПИТАННЯ: Коли церковний суд анулює шлюб, чи можуть обоє вступити в новий шлюб чи тільки той, хто не був винен у розпаді сім'ї?

ВІДПОВІДЬ: Церковний суд не «анулює» шлюб в тому сенсі, що «скасовує його»: він може оголосити про недійсність укладеного шлюбу, тобто заявити, що цього шлюбу не існувало з самого початку, що Таїнство Шлюбу було недійсним. Тому в рішенні суду немає «винних» і «невинних», навіть якщо шлюб не існував «з вини» кого-небудь з подружжя. Ніяких церковних санкцій в цьому відношенні, таких як неможливість укласти дійсний шлюб в Церкві, немає.

 Однак Церква може запросити додаткові гарантії для того, щоб уникнути вдруге дефекту, який зробив недійсним попереднє вінчання. Наприклад, якщо колишній шлюб оголошений недійсним через те, що одна із сторін не дала шлюбної згоди, яка повинна бути взаємною, то при новому вінчанні від цієї сторони може знадобитися присяга перед церковним суддею щоб уникнути ще однієї профанації Таїнства.

Джерела:    Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

23.05.2016р. Б. / Голова Комісії УГКЦ у справах мирян: «Аби змінити парафію, потрібно засновувати в ній спільноти…»

19 травня відбулося заключне засідання чергової зустрічі Робочої групи для впровадження Стратегії розвитку УГКЦ до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» у Патріаршому домі у Львові.

Отець Василь Білаш, голова Комісії УГКЦ у справах мирян, представив зміст майбутнього Посібника для членів парафіяльних рад. Він розповів членам Робочої групи про те, що Комісія давно намагається віднайти форму роботи з мирянами. Такий Посібник має стати інструкцією про те, як впливати на формацію мирян. «Таке видання прояснить найважливіші елементи, які необхідно знати активному членові парафіяльної спільноти. Усі мають розуміти, що таке Церква. Віряни повинні мати благоговійне ставлення до Церкви, усвідомлюючи, що вона є живим Тілом Христа. Тут потрібно також враховувати біблійні аспекти і місію Церкви», - пояснив він. Крім цього, на думку священика, миряни повинні також знати, бодай коротко, історію своєї Церкви. Також важливо, аби кожен активний член парафіяльної ради отримав пояснення, що таке жива парафія і яка участь у ній мирян.

«Переконаний: щоб змінити парафію, потрібно засновувати в ній спільноти, які потрібно включати до парафіяльних рад. Такі люди надійні, бо відчувають свою відповідальність за життя парафії», - додав о. Василь. А ще він зауважив, що служіння паламаря і дяка – не менше, аніж, скажімо, свічконосця. «Тому важливо створити літургійну форму, молитву-благословення для всіх членів парафіяльної спільноти», - підсумував голова Комісії, зазначаючи, що плекання чеснот у парафіян можна досягти ще й завдяки реколекціям, зустрічам, наукам, спільним читанням Святого Письма.

Того дня доповідав також о. Віталій Токар на тему документів Церкви, які стосуються єпархіального та парафіяльного рівнів, о. Віталій Гром про стан військового капеланства УГКЦ, Оксана Болюк про патріарші прощі, які проводить цього року Патріарший паломницький центр, Отець Петро Рак розповів про функціонування Відділу комісій УГКЦ, а о. Михайло Гарват проаналізував ефективність втілення Стратегії розвитку Церкви до 2020 року.

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

22.05.2016р. Б. / Тарас Лильо: «Попри війну, втрати, зраду, ми мусимо вірити, що Бог не створив світ, де є тільки зло»

У складні для держави часи, під час військових конфліктів мобілізовують усі сили, які можуть стати на захист цілісності, незалежності та миру в країні.

Уже багато місяців до лав українських військових вступають чоловіки та жінки, які своєю професією чи місцем праці не пов’язані з армією. Але, маючи в душі гаряче серце, любов до України, свого народу, вони наважуються на це заради кращого мирного життя на рідній землі для себе та своїх нащадків. Одним із таких людей є Тарас Лильо, викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Він розповідає про себе як людину невійськову, але свідомість, патріотизм, честь не дозволили йому ухилитися від призову. Про те, як віра в Бога, в правду допомагає нашим хлопцям на Сході, про особистий духовний досвід та про те, як повинні працювати журналісти у військових умовах, наша розмова сьогодні.

– Розкажіть нашим читачам, коли саме ви перебували на сході України, у т.зв. "зоні АТО" (РУВ), та що входило у ваші обов’язки там?

– Отримав повістку під час першої хвилі мобілізації. 24 березня 2014 року розпочалася моя служба у складі 7-го полку армійської авіації.  А на Схід  потрапив 2 жовтня того ж року й перебував у Луганській області до середини грудня. Оскільки служив в авіаційній частині, не був на самій лінії зіткнення. Це був час, коли авіація не брала участі у бойових діях, бо ворог уже був оснащений протиповітряною зброєю, спроможною збивати наші гвинтокрили.  Моя посада мала таку назву: заступник командира роти з виховної роботи, в обов’язки якого входило підтримувати моральний дух особового складу, займатися просвітницькою роботою. Я потрапив в зовсім  інше  від університетського середовище. Але з іншого боку, частина тих функцій, які я виконував у вищій школі,  була затребувана і в збройних силах.

Загалом належу до невійськових людей, в армії не служив, під час навчання в університеті відвідував військовий інститут, після закінчення якого отримав спеціальність за напрямком «соціально-психологічна служба» та офіцерське звання. Коли розпочалася війна й поспіхом створювалася реальна армія, був великий попит на цю спеціальність, бо передбачена посада є у кожній роті, у кожному батальйоні. Тому у військкоматі сказали, що вибору немає, треба йти. Пішов не з відваги, а з бажання уникнути сорому. Також після повернення хотів мати право дивитися студентам у вічі, особливо тоді, коли говоримо про патріотизм, війну… У нас дуже багато фейсбучних патріотів, які у віртуальному житті рвуть на собі вишивані сорочки, а в реальному – сказати нічого…

На Сході мої завдання дещо змінилися.  Я був командиром взводу зведеної роти охорони. Мав у своєму підпорядкуванні близько 15 солдатів. Ми охороняли гвинтокрили і, у разі потреби, мали вогнем прикривати  їх від ворога. Гвинтокрили прилітали до нас на Луганщину забирати поранених, яких підвозили автомобілями з-під Щастя та Станиці Луганської.

–  Розкажіть більше про виховну роботу, яку ви проводили з солдатами…

– Я відчув потребу цієї виховної роботи, коли ми були ще на Львівщині, коли всі в батальйоні  переживали складний період очікування та невизначеності. Також ми переглядали новини і бачили, як бойовики захоплюють місто за містом, просуваючись  углиб території України, що також доводило до розчарування, аж до тихого відчаю. За таких обставин настає маленький момент істини… коли треба щось казати. Я не міг заспокоїти себе та солдатів аргументом на зразок «у нас сильна армія, достатньо озброєння». Це було би лукавством. Після перегляду чергових новин з мене вирвалася така думка: «У них нічого не вийде, бо з неправдою йдуть». Тоді мені здалося, що це банальні слова, але реакція була неочікуваною, звичайні хлопці підняли голови, просвітліли… Тобто попит на надію був дуже великий. Тоді я зрозумів, що армія потребує не лише сучасного озброєння, а й віри в те, що правда перемагає. Радянський Союз колись мав наймогутнішу армію, танки, авіацію… Але брехня нагромадилася до критичного рівня, і в якийсь момент усе посипалося… Також я відчув потребу солдатів у просвітницькій роботі. Скажімо, в річницю Злуки я прочитав лекцію про українські етнічні землі, показав їх на карті. Це викликало велику зацікавленість...

– Знаю, що Ви також відвідували храми з солдатами. Поділіться спогадами про це.

– Екстремальні умови, тим паче пов’язані з війною, загострюють потреби, які ми часто не відчуваємо в стані спокою, цивільному, буденному житті. І в моєму батальйоні було кілька солдатів, які виявили дуже велику релігійність і потребу відвідувати служби, сповідатися, особливо, під час Великого Посту. На Луганщині така можливість була. Якщо солдат виявляв бажання піти до церкви, він мав таку можливість.

– Без сумніву, ці солдати мають щиру та непохитну віру в справедливість та милосердя Боже. А що  є вірою для вас? Віра в Бога, перемогу чи краще майбутнє? Чи важливо її мати, особливо в критичних для життя обставинах?

– Звичайно, більшість людей має велику потребу вірити у вищі сили. Ми інколи потрапляємо у фізично дуже важкі умови і нам здається, що ми втрачаємо все. Тоді з’являється потреба вивільнитися у простір метафізичний. У національній ідеї багатьох народів є чітко зазначені теоцентричні акценти. Іноді народи чи окремі групи людей можуть бути поневолені, жити в умовах рабства.  Але віра, що Бог завжди з нами, що він справедливий, допомагає долати біль, приниження.  Людина вірить, що Він не може покинути нас напризволяще. Часто віра допомагає людині зачепитися за життя, за справжню систему цінностей і не здаватися.

– Можливо, в цьому і є різниця між віруючими та невіруючими  солдатами,  у їхньому сприйнятті навколишнього світу загалом і подій  на війні також?

– Думаю, що багато солдатів були віруючими, але не виявляли це з різних причин. Здогадуюся, що не один із них під покривалом складав руки та молився. Зараз уже нема потреби щось приховувати, хоча належу до тих людей, які не люблять молитися ритуально, на показ. Це щось дуже внутрішнє. В молитві не мало би бути місця для фальші… Фальші важко уникнути, але треба намагатися це робити.

– Чи мали такий приклад для спостереження, коли солдати ставали віруючими на фронті, у зв’язку з критичними умовами для їх життя, а приїжджаючи в тил, поринали в будні і знову не визнавали Бога у своєму житті?

– На жаль, мені такі випадки не відомі. Бо найкраще я знав солдатів своєї роти, всі вони були віруючими християнами. Тому казати, що армія для них стала поворотним моментом у переході від атеїзму до віри, не можу. Хоча, кожна людина, не залежно, в яких умовах вона зростає,  інколи потребує маленького чи великого потрясіння для свого духовного розвитку.  Знаємо, що великі люди, знані на весь світ, скажімо, Блез Паскаль, після такого потрясіння ставали віруючими людьми чи зміцнювали паростки своєї віри.

– Працюючи в релігійній сфері, знаю, що капелани помічають зміну в ставленні військовослужбовців до Бога там, у зоні військових конфліктів.

– Погоджуюся. В армії зневір’я мало інше походження. Якось у нашу частину привезли понад сто мобілізованих хлопців з Вінницької області. Вони виявляли дуже високий патріотизм, рвалися у бій, але коли їх посадили на несправну техніку і відправили під Ілловайськ, багато з них зневірилися, вернулися похнюплені…

– Як же можна морально допомогти військовим, які пережили ось таке розчарування, спантеличення, зневіру?

– Людина має здатність часто сумніватися, але підстав розчаровуватися остаточно немає. Попри війну, втрати, зраду ми мусимо вірити в те, що світ, у якому живемо, має добру заданість. Бог не створив світ, де є тільки зло. Можливості пізнати добро значно доступніші, і дистанція значно коротша до нього, ніж ми іноді собі уявляємо.

– А яким був для вас найбільший емоційний, духовний досвід від перебування на Сході?

– Найбільші позитивні емоції пов’язані з цивільними людьми, яких зустрічав на Луганщині. Одного разу близько десяти солдатів попросилися помитися у невеличкий готель. Прибиральниця, сорокап’ятирічна жінка, яка назвала себе Наташею, відчинила нам всі порожні номери. Я сказав, що достатньо й одного, бо їй потім багато прибирати, і запитав: «Чому ви так чините?». На що вона з подивом відповіла: «Та оце ж бо ми усі українці». Вважаю, що на таких людях тримається український світ.

– Часто такі риси як людяність, терпимість, підтримка іноді відкриваються в критичних ситуаціях, навіть у тих людей, які у мирний час дотримували протилежної позиції…

– Якось після проживання у наметах ми перебралися в закинуте автотранспортне підприємство. Його власник ще кілька років тому підтримував Януковича. Тепер усе зрозумів, казав, що йому пізно боятися… Він допомагає українській армії, розуміючи, що у випадку незначного переміщення лінії фронту на захід, буде змушений залишити дім, бізнес… Звичайно, прозріння  людей зі Сходу України триває. Але ми не можемо робити ставку тільки на самодостатність цього процесу, сподіваючись, що люди, які не підтримували там Україну, самі по собі почнуть це робити. Ми тут, на заході нашої держави чи у Києві, повинні працювати, надавати їм альтернативну інформацію. Наприклад, не всюди на лінії зіткнення, не кажу вже про окуповані території,  люди в змозі дивитися українське телебачення. Це байдужість, яка має бути покарана. Попит на українське там є і його достатньо, щоб прозріння, про яке я кажу, розширило свої межі. Річ в тому, що десятиліттями, навіть століттями цим людям нав’язували зовсім інші орієнтири, творили міфологеми, які ми зараз мусимо розвінчувати. Але люди зі Сходу починають розуміти, що можуть втратити,  і домівку, яка для українців має архетипне значення, і, що найголовніше – життя, життя рідних, своє… Війна загострила інстинкт самозбереження і потребу знайти відповідь про сенс смерті, особливо масової.

– Саме доречно буде нагадати таку вашу думку: «У ситуаціях, в яких йдеться про життя і смерть, особливо масову, люди ставитимуть запитання не тільки що?, де?, коли?, а й чому? Тут потрібні експерти від справ духовних, і часто трапляється так, що саме журналісти мають дати відповідь першими…»

– Так, журналісти часто є очевидцями подій на передовій. І тут йдеться не лише про війну, а й про екологічні лиха, інші катаклізми. Трагедії в нашому світі мають інтегральний вимір, стосуються всіх тією чи іншою мірою. Коли гине багато людей, людина неминуче ставить запитання: «Чому?». Трапляється так, що першими цю відповідь мають дати журналісти, задовго до того, як слово візьмуть  експерти. Тому вони мають бути належним чином підготовлені, щоб дати якісну, компетентну відповідь людям. Яким чином підготовлені? Насамперед, журналіст повинен мати глибокі знання, широкий погляд на світ. Ці знання мусять бути всебічними, бо жодна спеціалізація не допоможе адекватно описати тероризм, війну. Тут потрібно знати й історію, психологію, політологію… Наприклад, ми часто зводимо причини російсько-української війни до Путіна. Але ж Путін – це те, що на поверхні. Реально ж причина глибша: Росія суєтно претендує на нашу історичну спадщину, у неї немає власного середньовіччя і це відчуття неприсутності сильно дошкуляє. Звідси і потреба жити чужою історією, вести масштабну загарбницьку політику. Усе це потрібно брати до уваги, аби не спрощувати складні явища, бачити за фактом певну тенденцію. Звісно, крім знань журналістові потрібні ще навики та мораль. Без третього компоненту перші два часто стають шкідливими і навіть небезпечними.

–  Якими християнськими цінностями, на Вашу думку, повинен керуватися журналіст при висвітленні подій, особливо на війні?

– Зараз часто кажуть, що не можна використовувати мови ненависті, дотримуватися нейтральності, аргументаційного релятивізму, тобто погляду, згідно з яким все відносне і, можливо, бойовики теж мають якусь «свою правду». Це голоси засліплених людей або проплачених ґрантами журналістів, які на догоду моді йдуть на компроміс з правдою, власною совістю. В журналістиці дуже важливо називати речі своїми іменами. Тобто не творити те, що називають пилатством у журналістиці чи руковмиванням.  Пилат – це той, хто займає таку собі нейтральну позицію, він питає в дуже демократичний спосіб: «Що ж робити?» ……і чує відповідь: «Розіп’яти».

– Повертаючись до ваших слів про експертів від справ духовних. Хто ще може разом із журналістами допомогти людям знайти відповіді на питання у скрутні часи?

– За моїми спостереженнями, часто такими людьми є священнослужителі. За час мого перебування у батальйоні приходили до нас капелани, спілкувалися із солдатами, сповідали, причащали.

– Які спільні риси та обов’язки  можете виділити між священиками та журналістами?

– Журналіст повинен інформувати, але не тільки. Він має бути готовим вказувати справжні цінності. А справжнім є те, що природне. Природа створена Богом і що не природне, що веде до виродження – несправжнє і неправдиве. Дехто зараз спекулює цим питанням і може сказати: «От ти, звичайна людина, що ти можеш знати про правду». Звичайно, ми можемо помилятися, але, якщо ми відверті самі з собою, ми знайдемо цю вузьку, але праведну дорогу. В професії, як і в житті загалом важливий напрям, напрям руху, думки… І священики, і журналісти повинні уникати розсіювання зерен безнадії. Перші не мають права перетворювати проповідь у церкві на сварку з парафіянами. Люди не приходять до церкви, щоб священик роз’ятрював їхні рани тотальним осудом, а шукають соломинку, яка може врятувати їх.  Якщо ж вони чують лише осуд, то дуже часто розвертаються і йдуть з церкви ні з чим. Так само і в журналістиці ми маємо сьогодні дуже песимістичну новинарну картину. Близько 80% інформації − це негатив. Але подивімося на світ: тут не тільки чорні смуги. Зупиняючись тільки на злі, лише, як казав Тарас Шевченко, «на чорних сторінках»,  ми спотворюємо світ, людину, її призначення. Ми завжди можемо знайти безліч негативних фактів і подати тільки їх. Так, це об’єктивно, але чи справедливо? Відповідь напрошується сама – ні. Тому ми мусимо робити те, що є справедливим, а це слово однокореневе з правдою.

– Оперування такою справедливістю в журналістиці даватиме надію як суспільству, так і окремій людині…

– Звичайно, мені дуже імпонує позиція іспанського мислителя Гонсалеза де Кардедала, який у своєму листі до приятеля-журналіста сказав, що одне з призначень журналіста − переконати людину в тому, що кожне існування має сенс, що життя, хоч і зранене, посічене кулями, теж має сенс.

Ми маємо дуже гарні факти, як люди починають нове життя після важких поранень. Іноді таким людям на допомогу приходять великі душі, які жертвують своїм часом, щоб допомогти, це стає їхнім призначенням. Маю на увазі самовідданих волонтерів та жінок, які одружуються з воїнами, що зазнали важких поранень. Відчуття, що ти комусь потрібен, важить найбільше.

Ірина Скоробогата

Джерела:    Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

21.05.2016р. Б. / Кардинал Роберт Сара: зараз триває війна проти християнської ідентичності Заходу

Напередодні свого візиту в Хорватію Префект Конгрегації з питань дисципліни Богослужінь і Святих Таїнств кардинал Роберт Сара дав інтерв’ю Прес-службі Загребської Архиєпархії. Інтерв’ю опубліковано хорватським католицьким порталом «Bitno.net». Пропонуємо вашій увазі переклад інтерв’ю українською. 

Ваша Ексиленціє, Ваш шлях з ґвінейського села до служіння кардинала Святої Римської Церкви є довгий і тернистий. Коли і в який спосіб Бог постукав до дверей Вашого серця і якою була реакція Ваших батьків та односельчан коли Ви їм сказали, що Бог кличе Вас до свого служіння?

Як і кожне священиче покликання, так і моє народжене з Євхаристії. Я мав благословення з раннього дитинства приймати щоденну участь у ранковій Євхаристії як міністрант. Властиво ці інтимні хвилини Ісусової присутності відкрили моє серце на Його покликання і сповнили мене бажанням чим краще Його запізнати і полюбити. Правдивим є вислів св. Томи Аквінського: «Не можеш любити те, чого не  знаєш». Чим більше я молився і приймав участь в Євхаристії, тим голоснішою було моє прагнення Бога і любов до Нього в моїй душі.

Коли я своїй мамі сказав, що хочу вступити до семінарії щоб стати священиком, вона була шокована. Більше того, вона подумала, що я втратив розум, що не розумію що означає бути священиком. Для моєї матері й односельчан священик мусів бути білим і не можливо навіть уявити, щоб негр міг стати священиком. Такої самої думки був і мій батько. Після того, як одному священику вдалося їх переконати, що і негр може бути священиком, батьки благословили моє рішення відповісти Божому покликанню.

У своїй книзі «Бог, або ніщо» Ви кажете, що в часі навчання в семінарії від хлопців вимагалося три С: Sainteté (святість), Sciens (знання), Sante (здоров’я). Пізніше ви стали ректором семінарії «Папа Іван ХХІІІ» і могли з власного досвіду бачити, що без якісної формації нема святих священиків. Що, на Вашу думку, сьогодні бракує формуванню майбутніх священиків і якою є найбільша небезпека сьогоднішнім священикам? 

У сьогоднішньому технологічному світі священики часто зайняті світськими справами. Але попри це, священик покликаний свідчити про вічне життя, якого прагне кожна людина, він покликаний іншим полегшити спілкування з Богом, він покликаний безперервно і без страху проповідувати істину Євангелії, не дивлячись на суєтність світу. Але, втягнений у цей світ, священик дуже легко може секуляризуватися, впасти в поверхневість та активізм. Священик має для інших бути alter Christus (другий Христос), він мусить провадити глибоке духовне життя, оперте на молитву, читання Святого Письма і на Євхаристію.

Це є стрижнем священичого життя. Стрижнем, який не виникає в момент свячень, але формується від самого початку через особистий зв’язок з Ісусом, глибоке молитовне життя і відданість Євхаристії. Окрім цього, священик мусить мати синівські стосунки і любов до Пресвятої Богородиці – нашої Матері і Матері всіх священиків. І це є необхідність, бо без святих священиків Церква може бути зруйнованою, а в цьому падінні буде розвалено і весь світ.

Церква в Африці – Церква переслідувана. Диктатура Ахмеда Секу Туре була немилосердною до Католицької Церкви в Ґвінеї, відомим є той факт, що ви чудом уникли арешту й страти у 1984 році. Які зараз проблеми мучать Церкву на цьому континенті, який Папа Павло VІ назвав новою батьківщиною Ісуса?

Я не зовсім погоджуюсь з такою заявою. Африка від початку була частиною Божого задуму. Погляньте в Святе Письмо – Бог заключив Союз з вибраним народом в Африці, на Синаї, Африка врятувала Ісуса, Марію і Йосифа, які втекли в Єгипет, після того як Ірод видав наказ вбити всіх дітей у Вифлеємі, Симеон Киренеєць, який поміг Ісусу нести Хрест, був африканцем. Бог від самих початків увіткав Африку у Свій план Спасіння.

Не маємо права забувати, що Папи завжди звертали велику увагу на африканський континент, чим неодноразово підтверджували важливість Африки у Божому задумі Спасіння. Папа Павло VІ дійсно у 1969 році назвав Африку новою батьківщиною Ісуса, бо Африка свідчить про відкритість на Бога. Погляньте у ХХ столітті кількість християн у Африці виросла у 100 разів. Можливо саме тому Святий Іван Павло ІІ сказав, що ім’я кожного африканця вписане в долоні розп’ятого Ісуса. Іншими словами, що Африка разом із своїми недоліками і бідністю – інструмент, яким Бог показує Свою силу. Можливо саме тому Папа Бенедикт ХVІ назвав Африку духовними легенями людства.

Скромним приношенням Африки Католицькій Церкві є мученики перших століть християнства, як і мученики пізніших часів і нашого сьогодення, її вірність Христу, Його слову і нерушима вірність Учительському Уряду Церкви.

В часі вершення Вами священичого, а згодом і єпископського служіння, служіння Глави Папської ради Cor Unum Ви з близька були свідком людських терпінь, біди та браку основних засобів до життя. У своїй книжці Ви виразно робите різницю між бідністю і вбогістю, бідністю, проти якої Церква повинна вести боротьбу. Наскільки важливим сьогодні є харитативна діяльність Церкви і чи не стала вона просто філантропією у нашому часі?

Харитативна діяльність має величезне значення для того, щоб Церква могла показати чим Вона є насправді – таїнством і Союзом Бога і людства. Допомагаючи людям і не полишаючи їх в їхніх потребах, спішачи на допомогу тим, хто знаходиться в потребі, допомагаючи їм своїми можливостями і відкритістю, харитативна діяльність Церкви творить сильніші взаємозв’язки між людьми. Особливим завданням харитативного служіння Церкви є те, щоб ті, хто терпить, хто знаходиться в потребі, відчули, що Бог їх любить. Завданням Церкви є служіння Божій Любові і та любов проявляється через харитативне служіння. Саме тому, істинне харитативне церковне служіння ніколи не може перетворитися на звичайнісіньку філантропію або суспільний активізм. Оскільки воно мусить бути виявом Божої Любові і виразом Христової спасительної присутності в світі.

Ви часто і відверто критикуєте Захід, його ментальність, політичну і медійну інженерію і культуру відкидання Бога. Як пригадати Європі, що її культура, як і все у ній, запечатане християнством і просякнене запахом Євангелії? Як боротися проти насильства гендерних ідеологів і популяризаторів абортів та евтаназії? 

Мушу зазначити, що одним з моїх вихователів у вірі були оо. Спірітуанці і що саме місіонери з Європи поширили Євангеліє по цілому світі. Але сьогодні Європа в небезпеці втратити свою християнську ідентичність. Це правда, що останніми десятиліттями дуже потужні сили докладають максимум зусиль, щоб викорінити християнську спадщину, яка є частиною істинної ідентичності Європи. Інститут шлюбу і сім’ї, засновані на біблійній вірі, є фундаментальним елементом ідентичності Європи.

Зараз бушує війна, яка прагне зруйнувати сім’ї і возвести на трон гендерну ідеологію, аборт та евтаназію. Ця немилосердна культура смерті впроваджується під маскою чогось, що начебто мало принести людям добро: аборт оголошується правом свобідного вибору жінки, евтаназія – полегшенням терпінь смертельно хворих і старих людей, а гендерна ідеології – «визволенням від репресивних» норм культурних стереотипів та зрівнянням в правах чоловіка і жінки.

Як можемо захистити сім’ю від такого хаосу та ложних пророків? Мусимо навчитися розпізнавати загрози християнській ідентичності й сім’ї та витривати у захисті Богом даного інституту сім’ї, бо майбутнє Церкви і світу – це власне і є сім’я.

Чи зараз можемо говорити про занепад літургії? Часами здається що християнам літургійні відправи нецікаві, що втрачається достоїнство літургії?

Накинутий сучасності суб’єктивізм пробує звести святе до профанного. Це приводить до витворення літургійних форм, які не ведуть до зустрічі з Богом, або зводять літургію на формальність. Літургія – це момент зустрічі з Богом, з Богом, Який шукає єдності з нами. Це досвід моменту, коли Бог промовляє до нас.

На жаль, сьогодні ми живемо в світі, який сповнений електронним шумом і картинками, які не допомагають створенню тиші, потрібної для зустрічі з Богом і на те, що Він хоче нам промовити через літургію. Тиша, як умова плідної молитви – це шлях до близької особистої зустрічі з тихою, але живою Божою присутністю.

Останній рік часу під пильною увагою хорватського загалу знаходиться питання канонізації блаженного Алойза Степінца – хорватського мученика і символу хорватської католицької ідентичності. Яка ваша думка у цій справі?

Перший раз про Алойзія Степінца я чув в Італії в Луччері. Існують серйозні сили, які противляться цій канонізації. Мусимо молитися, щоб Бог проявив свою силу підняттям блаженного Алойзія Степінца на честь вівтаря.

У своїй книзі, описуючи події ІІ Ватиканського собору, Ви пишете, що Папа Іван ХХІІІ не мав жодного наміру порвати з традицією, а в той час дехто прагнув вчинити переворот та з допомогою ЗМІ створював картинку Папи революціонера. Чи тепер ми є свідками повторення цієї історії тільки тепер з Папою Франциском? Як оцінюєте його адгортацію «Amoris leatitia»?

Не люблю порівнювати Пап, це – якось несправедливо. Кожен Папа, вибраний конклавом з допомогою Святого Духа, який діє на збір кардиналів, що шукає добра Церкви. Якщо добре поглянемо в історію, то побачимо, що кожний Папа утіловлений в історію свого часу і, можемо сказати, відповідає своєму часу, часу в якому його покликано кермувати Петровим кораблем. Так було з усіма попередніми Папами, так є і з Папою Франциском.

Його понтифікат зосереджений на обнову євангельського сповіщення, але це не означає міняти саме сповіщення, чи творити якесь нове, як це багато хто поверхнево сприймає. Це означає повернути потягальну силу сповіщенню, яке виникло із зустрічі з Ісусом.  Папа Франциск нас закликає, щоб в тяжких часах засилля ідеологічної пропаганди, масового скептицизму і загальної кризи людства, ми кожного дня жили радістю Євангелія.

Саме у цьому контексті потрібно розуміти його адгортацію «Amoris leatitia»: ціль цієї адгортації – знову відкрити красу і святість життя в сім’ї, яка є фундаментальною клітиною суспільства. Проте існують журналісти, які говорять про революцію в Церкві, бо вони прагнуть мати високі рейтинги. Ми ж мусимо йти слідами Доброго Пастиря, наслідувати Його приклад. Революція – це слово не має стосунку до історії Церкви. Я переконаний, що герменевтика тяглості, якою користувався Папа Бенедикт ХVІ для інтерпретації ІІ Ватиканського собору, найкращий спосіб тлумачення поточного моменту в історії Церкви.

Хорватський народ очікує Вас у Загребі кінцем травня. Що Ви очікуєте від візиту в Хорватію і що вам відомо про ситуацію в країні?

Я дуже радий, що маю відвідати Загреб. Я, направду, подивляю хорватів і їхню вірність Церкві навіть під цінну мучеництва, переслідувань і утисків у минулих часах і в часах теперішньої економічної кризи. Але сьогодні Хорватія мусить віднайти нові сили для нового життя у суспільному, культурному та економічному аспектах. Це неймовірно, що це нове життя може бути просякнене християнськими первенями, які виткали цю країну. Сподіваюсь, що Хорватія стане прикладом Європі, яка страждає від нігілізму, який загрожує знищити будь-яку релігійність заходу, а тим самим і сам Захід.

Від імені Прес-служби Загребської Архиєпархії з кардиналом Робертом Сарою розмовляв Давор Тирбушічь

Джерело:    Воїни Христа Царя