ЗАХИСТИМО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ!



ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!

***

ЗАХИСТИМО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ!

На цьому блозі викладатиметься інформація та інші матеріали для ВСІХ людей, бажаючих взяти участь у безстроковій АКЦІЇ "ЗАХИСТУ ЖИТТЯ"...

Слава Ісусу Христу!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, щановні відвідувачі моїх приватних блогів, новий блог, присвячений для поширення у мережі вкрай необхідної інформації про ЗАХИСТ та ЗБЕРЕЖЕННЯ ЖИТТЯ, усім, ще ненародженим дітям, але повноправним особам української нації, даним нам у дар від Небесного Отця...

ЗАКЛИКАЮ ВАС брати активну участь у позатерміновій акції - ЗАХИСТИМО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ!

З повагою, сл.Б. Леонід.

31.01.16

31.01.2016р. Б. / Італія повстала на захист традиційної сім’ї

Більш як 2 млн. італійців зібралися сьогодні в Римі на захист традиційної сім’ї. З цілої Італії сьогодні до Риму цілий день прибували поїзди та автобуси наповнені людьми, які повстали проти спроб італійської влади протиснути закон, який би зрівнював у правах одностатеві пари та традиційні сім’ї. Організатором зібрання, яке відбулося на місці староримського іподрому Ціркус Максімус, виступив Комітет «Захистимо наших дітей» (Comіtato Difendiamo i nosri figli). Про це повідомляє pro-life портал «Narod.hr».

Акція покликана показати італійській владі, що італійці сприймають сім’ю, як життєвий союз чоловіка і жінки та що нормальна традиційна сім’я є найкраще місце для дітей.

Виступаючи на цьому двохмільйонному зібрані один з організаторів цього зібрання Сімон Піллон наголосив, що італійці вимагають від влади відкликати скандальний законопроект цілком. Він також наголоси, що найбільшою жертвою цього закону стануть діти, яких зможуть всиновлювати одностатеві пари.  

Італійський прем’єр Маттео Ренці є одним із ініціаторів прийняття закону, який би фактично зрівняв в правах сім’ю та одностатеві пари. Але навіть у правлячій італійській коаліції багато хто виступає проти прийняття цього законопроекту. Протестуючих цілком і повністю підтримав міністр внутрішніх справ Італії Анджеліно Альфано, очільник партії Новий правий центр.   

Протестувальникам від імені Італійської єпископської конференції висловив підтримку глава цієї Конференції кардинал Анджело Баньяско.

Італійське ґей-лобі та ліво-ліберальні партії чинять шалений тиск на італійську владу, щоб протиснути закон про реєстровані одностатеві партнерства. 

Джерело:   Воїни Христа Царя

31.01.2016р. Б. / Зірки хорватської естради створили хіт на захист ненароджених дітей (ВІДЕО І ПІСНЯ)

Зірки хорватської естрадної музики використали оригінальний спосіб боротьби за життя ненароджених дітей проти абортів. Вони створили пісню і кліп від імені ненародженої дитини, яку хочуть абортувати. Пісня називається «Želim živjeti» (Хочу жити). Повідомляє pro-life портал «Narod.hr».

Усі авторські права на пісню і відео хорватські виконавці подарували Екуменічній молитовні ініціативі «За ненароджене життя», яка молитвою і просвітою бореться за заборону абортів. Пісня одразу потрапила в Хорватії до списку хітів. 

КЛІП:


Джерело:   Воїни Христа Царя

30.01.16

30.01.2016р. Б. / Рішення Папи щодо Меджугор'я не стосується об′явлень

Кардинал Вінко Пуліч, архієпископ Сараєво, член комісії, створеної Папою вивчати феномен Меджугор'я, припустив, що рішення Франциска буде стосуватись здебільшого адміністративних питань.

Нагадаємо, що у зв'язку з меджугорськими об′явленнями Богородиці, з благословення Папи Бенедикта XVI була створена спеціальна комісія з кардиналів і богословів, яка працювала з 2010 до початку 2014 року. У червні минулого року Папа Франциск заявив, що результати роботи цієї комісії «у нього в руках».

Кардинал Вінко Пуліч повідомив, що Меджугор'є переходить під юрисдикцію єпископа Мостара Ратко Періча, і завжди, якщо не буде прийнято іншої постанови, люди "матимуть право піти туди, щоб помолитися і покаятися": "Це одна з найпопулярніших "сповідалень", і не тільки на Балканах, але і в Європі, і це повинно бути взято до уваги у будь-якому випадку в прийнятому рішенні".

Монсеньйор Пуліч припустив, що Папа відповідатиме виключно на адміністративні запитання, поки не торкаючись проблем самих об′явлень. "Коли справа доходить до об′явлень і повідомлень у стадії вивчення, Церква реагує поволі. Церква не поспішає, але завжди приходить до висновку. Я не турбуюся про ставлення Святого Отця або Конгрегації віровчення".

Що стосується паломників, і відповідно до викладеного вище, він підкреслив, що "важливо, щоб люди продовжували приходити в Меджугор'є, щоби молитися належним чином для зміцнення їх віри, щоби поверталися додому втішеними".

29.01.16

29.01.2016р. Б. / Папа Франциск: Ембріони – не товар

Шанувати людські істоти, насамперед, найслабші, щоб наука ніколи не зловживала людиною. Такий заклик пролунав з уст Папи Франциска у четвер, 28 січня 2016 р., під час зустрічі з італійським Національним Комітетом Біоетики. Святіший Отець, зокрема, наголосив на тому, що до людських ембріонів ніколи не можна ставитися, як до розхідного матеріалу, а застосування біотехнологій не повинно керуватися комерційними цілями.

Метою є служити людині, а не послуговуватися людиною, як засобом. Глава Католицької Церкви підкреслив, що вона підтримує ті суспільні сили, які «шукають істину й добро в складних загальнолюдських та моральних питаннях». І хоч відомо, наскільки «Церква є чутливою до моральних питань», не завжди зрозумілим є те, що вона «не вимагає якогось привілею» у цій сфері.

«По-суті, мова йде про те, – пояснив Святіший Отець, – щоб служити людині, цілій людині і всім людям, з особливою увагою та дбанням про найслабших і тих, що перебувають в невигідних умовах, зазнаючи труднощів у тому, щоби донести свій голос, або ще чи вже не можуть його донести. На цьому полі церковна і громадська спільноти перетинаються і покликані співпрацювати, згідно з відповідними відмінними компетентностями».

Папа відзначив старання Комітету на захист «цілісності людської істоти» та її здоров’я «від зачаття до природної смерті», сприймаючи особу в її особливостях «завжди, як мету, і ніколи, як засіб». «Цей моральний принцип є фундаментальним також й утому, що стосується застосування біотехнологій у медичній сфері, які ніколи не можна застосовувати зі шкодою для людської гідності, як також вони не повинні керуватися виключно виробничими й комерційними завданнями», – додав він.

Святіший Отець пригадав, що біоетика народилася «щоб співставляти шляхом критичного зусилля рації та умови, яких вимагає гідність людської особи, з поступом наук та біологічних і медичних технологій», які у своєму пришвидшеному темпі можуть втратити будь-які орієнтири, «крім корисності й прибутку». Таке дослідження «складних біоетичних проблем» не є легким і не завжди «швидко досягає гармонійних висновків», вимагаючи «покори та реалізму», не боячись «співставлення з різними позиціями». Однак, «свідчення, дане істині, робить вклад у розвиток громадянського сумління».

Розглядаючи різні завдання, які стоять перед Комітетом, Папа також вказав на необхідність вивчення причин знищення довкілля, висловивши сподівання, що вдасться «сформувати напрямні лінії у сферах, які стосуються біотехнологічних наук, щоб стимулювати заходи для збереження, охорони й дбання про довкілля», що потрібно також «для захисту майбутніх поколінь».

Святіший Отець не оминув увагою проблем, які стосуються інвалідності та маргіналізації слабких людей у суспільстві, «яке спрямоване на конкурентність та пришвидшення поступу». «Виклик полягає у тому, щоби протистояти культурі відходів, яка має численні обличчя, між якими – ставлення до людських ембріонів, як до розхідного матеріалу; подібного зазнають також хворі та похилі віком, що наближаються до смерті», – зауважив Папа, заохотивши спеціалістів у сфері біоетики також докладати дедалі більше зусиль на міжнародному рівні для гармонізації «правил біологічної та медичної діяльності, щоб вони були спроможними визнавати цінності та фундаментальні права».

Джерело:   Воїни Христа Царя

28.01.16

28.01.2016р. Б. / Поклоніння державі: як лібералізм став державною релігією нашої держави

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю «Catholic World Report» з Бенджаміном Вікером, д-ром філософії, викладачем Університету Маркетта, Університету Сент Мері в Міннесоті, Коледжу Томи Аквінського, Францисканського університету в Стюбенвіллі, з нагоди виходу в світ його книги «Worshipping the State: How Liberalism Became Our State Religion» (Поклоніння державі: як лібералізм став державною релігією нашої держави).

Чи Ви навмисне так драматично назвали свою книгу, щоб сколихнути людей? Чи можна стверджувати, що, принаймні, в США справді поклоняються державі? Що Ви хотіли цим сказати?

Так, це був мій намір. Чи люди в Америці, особливо ліваки, справді падають на коліна і клячать на сходах Верховного суду? Ні! Чи ставляться вони до держави, як до замінника Бога? Саме так. Чи існують в історії лібералізму факти реального поклоніння державі? Так, існують.

Перш за все потрібно нашу сьогоднішню ситуацію розглядати в історичному контексті. Секулярні держави виникли 200 років тому. Своє поклоніння вони з Бога перекинули на людство, а точніше – на те, де людська влада концентрується, – на державу.

Релігія розуму в часі Французької революції, властиво, була поклонінням людині. Секулярна революційна держава створила власну релігію, в якій сама революція і революційна держава стали об’єктом поклоніння.

Така позиція – відкидання християнства й ідолопоклоніння секулярній державі присутнє в політичних рухах ХІХ і ХХ століть. Шовінізм, комунізм, фашизм, нацизм – найвідоміші приклади цього. Тому не дивно, що науковці називають ці рухи політичними релігіями.

Соціалізм є однією з таких «релігій». Він сприймає себе, як переключення з поклоніння Богові на поклоніння людству, а точніше – соціалістичній державі, яка своїм громадянам обіцяє, що вже в цьому житті здійснить те, що християнство обіцяє у вічності. Саме такий соціалізм, який у своїй оригінальній іпостасі сутнісно має ознаки релігії і став історичним фундаментом ліберального прогресивізму в США.

Ми можемо бачити, як ліберальна держава перебирає на себе роль Бога, випихаючи в той же ж час християнство з прилюдного життя.

Одним з важливих прикладів цього є дії Обами, який усі інституції, включаючи і католицькі, зобов’язує фінансувати контрацепцію, абортивні середники та стерилізацію. Фактично, така ліберальна держава запроваджує нову заповідь: «Бери участь у ліберальній сексуальній революції». Тут держава сама визначає що є моральним добром, а що є моральним злом.

Та сама річ відбувається тоді, коли ліваки використовують суди, щоб змусити суспільство прийняти одностатеві «шлюби», або коли держава бере собі право визначати що є шлюб, сім’я, чи коли держава легалізує аборт та евтаназію, визначаючи сам момент початку життя і його кінця.

Лібералізм є різних форм. Яку форму лібералізму Ви опрацьовуєте у своїй книзі? Чому в цій книзі Ви стверджуєте, що «не можемо розуміти лібералізм, якщо не розуміємо суттєві речі в християнстві»? Про що йдеться?

Розпочнімо з найвідомішої форми лібералізму – лібералізму, як його розуміють пересічні громадяни. Які є характерні постулати такого лібералізму? Ліберал, зазвичай, атеїст, агностик, або «прогресивний» християнин, який дуже мало зважає на християнські доктрини, або й взагалі не зважає, а в питаннях моралі дотримується ліберальних поглядів. Ліберал підтримує «право» на аборт, ЛГБТ-активізм, сексуальну революцію, мультикультуралізм, евтаназію та моральний релятивізм.  Ліберал підтримує інтенсивне втручання держави в життя громадян.

Це – найважливіші постулати лібералізму, від яких потрібно відштовхуватися, щоб краще можна було збагнути лібералізм. Відштовхуючись від цих постулатів у своїй книзі, я проваджу читача до коренів лібералізму, які, на мою думку, віднаходимо у ХVІ столітті у творах Макіавеллі. У нього доволі чітко можна бачити, що таке лібералізм у своїй суті й звідки він походить. Лібералізм має двояке коріння: в Макіавеллієвому відкиданні християнства й в афірмації нашого тілесного існування на цьому світі, як нашого найбільшого добра.

Лібералізм у своїй суті є секулярним – він відкидає християнство  й афірмує цей світ. Це, фактично, є одним із способів повернення до поганства. Саме тому в історичному сенсі поширення лібералізму означає і дехристиянізацію, і повернення до поганського світогляду.

Яким, на вашу думку, є світоглядний фундамент лібералізму?

Якщо лібералізм сприймаємо як драматичну афірмацію життя на цьому світі, як єдине добро людини, тоді отримуємо ключ до розуміння ліберального світогляду, який є фундаментом лібералізму. А це є матеріалізм.

Невипадково з поширенням лібералізму тісно пов’язане і поширення матеріалістичного погляду на світ. Що є найкращим способом усунення християнства? Зробити світ, в якому для християнства не буде місця. Світ зліплений виключно з матерії, світ без душі, без духів, без Бога.

Тому лібералізм завжди, як частину своєї програми, пропихає абсолютно матеріалістичний погляд на світ. Йдеться про світогляд, в якому нема місця для основних християнських понять. Якщо люди – всього-на-всього складні хімічні істоти, які не мають душі, якщо нема Бога, то християнські доктрини не мають ніякого обґрунтування.

Такий світогляд, власне, підтримує і визначає увесь ліберальний погляд на мораль. Якщо ми є тільки тілом, тоді добро і зло мусить визначатися виключно з огляду на тіло, тобто виключно з огляду на тілесне задоволення чи біль. Отже, все що особа вважає джерелом тілесного задоволення є добрим для цієї особи. У такому випадку зло і добро відносні, повністю визначенні нашими індивідуальним тілесними забаганками. Людина в такому світогляді сама є творцем моралі.

Ви називаєте ліберальну державу декадентною поганською державою. Як перші християни давали собі раду в такій державі? Чи може після того, як цар Констянтин у ІV столітті узаконив християнство, Церква і сама стала декадентною і корумпованою, як і держава?

Ваше запитання є дуже важливим. Його важливість бачимо тоді, коли беремо до уваги, що старі римляни підтримували контрацепцію, аборт, дитиновбивство, евтаназію, швидке розлучення, проміскуїтет, порнографію, гомосексуальну педофілію, толерували гомосексуальні «шлюби». Іншими словами, перші християни перебували в поганській державі, поганській культурі, яка є дуже подібною до нашої. Або, ще інакше кажучи, лібералізм привів нас назад до поганської держави, тому сьогоднішні християни мають неприємне відчуття, що вони вже з цим стикалися.

Це важливо розуміти. Перші християни не сховалися в катакомби, щоб уникнути поганської культури, а навпаки – пішли її євангелізовувати. Цим способом вони християнізували поганське Римське Царство, а потім і цілий Захід. У цьому процесі вдалося християнізувати навіть римських імператорів. Адже Ісусу нам заповідав вчинити Його учнями всіх людей, а це означає також і володарів.

У нашому часі багато хто вважає Костянтинівську легалізацію таким собі відступом від чистого християнства. Але християни того часу так не вважали. Перед цією легалізацією християн спалювали, бичували, їх розривали тварини, їм відрубували голови, їх кидали до тюрем, мордували. Усе це робила поганська держава. Тому християни Костянтинового часу раділи новинам, що цар поганин навернувся і в цьому бачили могутність Христа, Який усе може преобразити. Костянтинове навернення християни його часу вважали знаком Божого Провидіння.

Мені здається, що ті, які прагнуть за старими добрими часами до Костянтинівської легалізації, коли християн винищували найокрутнішими можливими способами, мають романтичне уявлення про те, як виглядає ситуація, коли тебе переслідує держава. Такі би мали запитати у християн, які пережили переслідування комуністичним режимом, наскільки це романтично.

Чи Костянтинівський поворот став джерелом проблем для Церкви? Так, став. Але навіть не приблизно таким, як про це сьогодні часто стверджується. Християни доволі скоро навчилися, що цар не може бути і церковним керівником. Навіть коли є присутніми і найкращі наміри, політичні цілі царя рано чи пізно псують Церкву. Тому Церква сама постійно наголошувала на своїй автономії від держави. Замість того, щоб держава асимілювала Церкву, так як вона перед тим асимілювала поганську релігію, а потім і Східну Церкву, Церква Заходу була непорушною у своєму рішенні, що мусить існувати реальна автономія Церкви і держави, кожна з яких має діяти під власним проводом на здійсненні своїх цілей. Коротко кажучи, саме Церква наполягає на автономії Церкви і держави.

Навіщо Церква наполягає на відділенні Церкви від держави? Чому так багато християн не підтримують цього?

Пригадаймо собі слова Папи Ґелазія: «Христос, свідомий людської ранимості, мудро визначив, що є добрим для спасіння Його народу, щоб ці дві сили були автономними, відділивши їхні служіння і діяльність одну від іншої, в прагненні, щоб народ був спасений у здоровій покірності, а не щоб його людська гордість звела на помилковий шлях. Тому християнським володарям, щоб осягнути спасіння, потрібні християнські священики, які в земних ділах дотримуються царських законів. У цей спосіб світські речі не втручаються в духовну діяльність, а добрий воїн Христовий не включається у світські справи, а той, хто займається світськими справами, не вирішує про речі божественні. Таким чином зберігається покірність обох станів, щоб один не був вивищуваний підкоренням іншого, а щоб обоє цих покликань були добре пристосованими до виконання своїх функцій».

Отож, головна причина розділення церковної і світської влади – уникання гордості й корупції. Політичний володар мусить завжди мати на гадці, що йому потрібен священик, потрібна Церква для власного спасіння. Він не є Богом на землі. Він не є над Богом і потребою Божої милості. З іншого боку, церковні провідники не мають права узурповувати політичну владу, бо в цьому випадку вони стануть занадто світськими і зіпсують Церкву.

Відділення Церкви від держави не сприймалося, як таке, що зафарбоване антагонізмом, що держава проти Церкви. Тип взаємин, коли секулярна держава прагне витерти всякий вплив Церкви – це винахід модерного секулярного лібералізму. На жаль, саме через появу модерного лібералізму багато християн втратили правдиве розуміння відділеності Церкви від держави. Християни мусять розуміти, що означає автономія Церкви і держави, що вона насправді означає, як її зіпсував лібералізм. Природньо, що у своїй книзі я опрацьовую цю тему з кількох аспектів. 

Чому, на Вашу думку, Макіавеллі є настільки важливий для розуміння розвитку сьогоднішнього погляду на державу?

Властиво Макіавеллі осмислив те, що зараз ми знаємо, як сучасну секулярну державу, яка сутнісно визначає відкидання християнства і прийняття повністю туземного, матеріалістичного погляду на політику. Саме Макіавеллі завдячуємо сучасне уявлення про «стіну розділення між Церквою і державою» та уявлення про державу, як активну, секулярну інституцію, яка має твердий намір усунути християнство з прилюдного життя.

Найсерйознішим наслідком такої ідеї Макіавеллі є суспільна маргіналізація Церкви. Секуляризація означає дехристиянізацію і саме зараз християни з цим стикаються.

У своїй книзі Ви стверджуєте, що філософ Барух Спіноза мав ключову роль у появі сучасної ліберальної демократії, але і що саме він є батьком сучасної біблістики. Як, на Вашу думку, пантеїзм Спінози вплинув на західне розуміння держави? Яку думку Спіноза мав про християнство і про Католицьку Церкву?

Думаю, що про Спінозу справді треба би було зняти фільм. Бо інтрига, пов’язана із стратегією секуляристів, таких як Спіноза, по усуненню правовірного християнства, набагато цікавіша, аніж жалива вигадка «Коду Да Вінчі», який описує правовірне християнство як якусь змову.

Спіноза був одним з ключових і дуже впливових філософів епохи так званого Просвітництва. Спіноза вважав християнство історичною помилкою, а католицтво найгіршою формою цієї помилки. Тому й шукав способи «закопати» католицтво.

Він був прекрасним стратегом. Наприклад, замість того, щоб напряму напасти на Біблію, він запровадив метод дослідження Святого Письма, який перетворює його на повчальну притчу для народних мас. Так само він не нападає напряму на християнство, а твердить, що для християнства насправді важливо тільки одне – любити свого ближнього, а все решта, всі християнські доктрини і вірування, усього лише декорації. А під любов’ю до ближнього Спіноза розумів толерування всіх релігійних переконань, які ближній має, поки ці переконання не розходяться із законом, бо, на його думку, всі релігійні переконання суб’єктивні. Ця його ідея допомогла формуванню сучасної ліберальної демократії, в якій будь-чиє вірування однаково дійсне і однаково правдиве, бо всі вірування однаково необґрунтовані.

Проте Спіноза все ж таки в певному розумінні був релігійним, але його релігією була філософія. Він був пантеїстом і найвідоміше його твердження власне пантеїстичне: Бог – це природа і природа – це Бог. Наслідком цього твердження є романтичне почитання природи, як божественної. А якщо ми – частина природи, то і ми – божественні. А якщо держава є чимось, що створили людські божества, то й держава – божество. Так панеїзм Спінози став підґрунтям, на якому з’явилися ті, що в ХІХ та ХХ століттях вважали, що держава – це бог, достойний найпалкішого поклоніння.

Як пов’язаний лібералізм, яким Ви його описали, і демократія? Які є ключові речі, на які потрібно звертати увагу, щоб зрозуміти цю пов’язаність?

Тут потрібно бути досить обережним через конфуз, який панує у визначені того, що таке демократія, і того, що таке лібералізм.  Якщо спробувати дати бліц-відповідь то вона виглядатиме приблизно так: лібералізм сутнісно означений своїм антагонізмом стосовно християнства. Намір його – викорінити християнство з культури, щоб легше викорінити його взагалі. У лібералізмі християнство, яке переконане, що існує об’єктивна істина, зіткнулося з формою інтелектуального і морального релятивізму – саме того, який зараз домінує в академічних та інтелектуальних колах, який першими осмислили філософи типу Макіавеллі та Томаса Гоббса.

Але який тут зв’язок із ліберальною демократією? Лібералізм до тієї міри зневажає право, яке християнство ставить за істину, що приймає ідею, що істини нема, і що чиї б то не були переконання, вони є істинні. Лібералізм підточує християнство підточуванням будь-чийого права на істину.

Це релятивізм – скелет ліберального погляду на демократію, де будь-чиї переконання не є гіршими чи кращими від переконань інших. А переконання будь-кого є важливі. Оскільки істини нема, ціллю ліберальної демократії є потвердження права кожного робити і говорити те, що він собі бажає.

Це і є ліберальна демократія. Досить тільки сказати, що демократія може будуватися і на зовсім іншому фундаменті, як, скажімо, на ідеї, що всі ми є створені Богом, що всі ми – грішники, що всіх нас Бог любить,  що нам потрібне моральне преображення, що всі ми мусимо дотримуватись певних моральних обов’язків. 

У своїй книзі Ви говорите про два обличчя лібералізму, що це таке? І яке з тих облич ми зараз спостерігаємо в США? Чи є якісь оригінальні риси в американському секуляризмі?

Це, властиво, одна із складних частин цієї історії. Отож, спробую відповісти найпростіше. В історичному контексті маємо дві форми лібералізму – класичний і радикальний. Вони мають спільну ціль – повністю секуляризувати державу, тобто провести повну дехристиянізацію.

Батьком класичного лібералізму є Лок, його ціллю була скуляризація держави, щоб вона повністю була світською і цікавилась тільки добробутом громадян. Його ж словами сказано: єдина ціль влади – захист майна. Не сприяння чеснотам, не дбання про душі громадян, не приготування до вічного життя, але тільки дбання про те, щоб громадяни могли заробляти та зберегти те, що заробили. Лок прагнув визволити державу від піклування про долю душ громадян на тому світі, або, інакше сказано, він прагнув визволити громадян від християнського страху перед гріхом, щоб вони могли з чистою совістю збагачуватись у цьому світі.

Але Лок вважав, що релігія потрібна, як моральний фундамент для цього його сутнісно економічного проекту, щоб контролювати бідних і тому не хотів усувати християнство. Хотів його перетворити на моральну основу секулярної держави, основним завданням якої була б економіка. Це – класичний лібералізм. Це одне обличчя лібералізму.

Інше обличчя лібералізму – радикальний лібералізм. Він же ж прагне повного визволення від християнства. Батьками цього лібералізму, фактично, є Руссо і Карл Маркс. Тут знаходимо насіння антихристиянського лібералізму нашого часу.

Свого часу радикальний лібералізм був реакцією на класичний лібералізм. Радикали твердили, що релігія ніщо інше, як тільки опора привілейованого класу, тобто капіталістів. Що є точним у світлі Локових постулатів. Тому радикали закликали до повного усунення релігії. Потрібно майно кількох поділити між усіма, створити секулярну державу, якою б усі керували, яка кожному дає блага цього світу. Саме з радикального лібералізму походять соціалізм, комунізм і сучасна так звана соціальна держава.

У США можемо дати визначення республіканцям, як класичним лібералам, які підтримують владу, яка дбає виключно про економічні інтереси, а демократів, як радикальних лібералів, які прагнуть, щоб держава всім розподіляла економічні блага.

На жаль, сьогодні християн у США переконують, що вони можуть вибирати між двома формами лібералізму – класичною та радикальною. Заміть того, щоб презентувати історію й доктрину Церкви, щоб християни краще розуміли політику й не залишалися тільки на рівні вибору між поганим і дуже поганим.

Остання глава Вашої книжки називається «Детронізація секулярного лібералізму». Ви вірите, що існує реальна альтернатива секулярній демократичній державі?

Я пропоную кілька стратегій усунення секулярного лібералізму, як релігії, яку секулярна держава приймає й просуває в контексті культурного погляду на світ.

Перш за все маємо розуміти, що секулярний лібералізм – це не нейтральний погляд на світ. Це є дуже специфічний світогляд з власними постулатами про світ, людську природу, про добро і зло і т. д. Це справді релігійний світогляд, який має свої претензії, як і кожна релігія, та який прагне усунути християнство.

Якщо це релігійний світогляд, тоді згідно з Першою поправкою до нашої Конституції, держава мала б перестати його офіційно пропихати. Це не означає, що лібералізм потрібно проголосити поза законом. Просто лібералізм має бути усунений з його привілейованого становища й зайняти своє місце з-поміж інших релігійних переконань. І боротися за просування своїх ідей аргументами, а не державною підтримкою.

Наступне. Необхідно просвітити про те, що справді відбувалося в історії християнства й в історії сучасного лібералізму. Незнання історії є великою перешкодою в євангелізації сучасної культури.

Мусимо розуміти, що Церква є Тою, Яка ввела автономію Церкви і держави, як також чітко розуміти різницю між тим, чого прагне Церква, і тим, що пропихає лібералізм.

Мусимо розуміти, що саме християнство першим осмислило концепцію університету (всеучилища). Чому? Уявіть собі, щоб було б, якби сьогодні в університетах говорилося про те, що університетів не було б, якби їх не вигадало християнство. Тоді б виникало питання, а що в християнстві є такого специфічного, що університети виникли саме в християнському середовищі й ніде більше? Щоб це зрозуміти, потрібно уважно вивчати історію Церкви. Це б призвело до відкритості університетів до християнства, замість того повного відкидання, яке зараз там панує. 

У цій своїй книзі я наводжу приклади навчання того, що справді відбулося, а це би завалило добру частину того тиску, який ліберали вершать. Ліберали пропихають секуляризацію, приписуючи християнству вину за всі можливі зла в історії. Цьому мусимо протиставитись. Мусимо показувати правду про хрестові походи – чому вони відбувалися, як вони відбувалися, а не різні ліберальні міфи про «моторошну» історію християнства. Вивчення історії, а не історичних міфів, відкриває, що сучасна наука народилася властиво в середньовіччі в лоні Церкви і що першими науковцями були монахи, священики, єпископи. Вивчення правдивої історії воєн показує, що Церква не була причиною воєн та що кількість загиблих у європейських релігійних війнах є неймовірно меншою від вбитих заради секуляризму.

Але не маємо права звертати увагу тільки на минуле. Мусимо зважати і на майбутнє. Церква мусить євангелізувати культуру, власне це Вона вчинила з декадентною поганською культурою Римського Царства. І це не є проста аналогія. Сучасна культура, витворена лібералізмом, дуже мало відрізняється від культури старого поганського Риму.

Які маємо альтернативи секулярній демократичній державі? Ось, спробую Вас трохи шокувати: в Європі ця альтернатива уже з’явилася. Секулярні демократичні держави Європи валяться із середини. Сексуальна революція знизила там народжуваність до катастрофічно низького рівня, сімейне життя там практично знищене. А порожнечу, породжену низькою народжуваністю, заповнюють мусульманські мігранти, які мають високий рівень народжуваності. Альтернатива секулярній демократичній державі в Європі – це мусульманська держава в Європі. До цього може дійти доволі скоро, зважаючи на народжуваність, демократичним шляхом, який трансформує секулярну демократичну державу в мусульманську теократію, в якій пануватиме шаріат.

Погляньмо на іншу альтернативу – політику, збудовану на природньому моральному законі. Природній моральний закон не є чимось виразно християнським, тобто він не є заснований на християнському Об’явленні, але вкорінений у людській природі й тому доступний усім людям.

У демократичному значенні це означає, що всі люди є однаково людьми, тому мусимо до них ставитись, як до морально однакових. Це не було б заснованим на неправдивій однаковості релятивізму, де всі переконання є однаковими. І взагалі цікаво, а для чого нам триматися ліберального світогляду, якщо сам лібералізм твердить, що всі світогляди однакові?

Сьогодні ми поговорили про мою книгу, але й підняли питання, для розпрацювання яких потрібна ще одна нова книга. Можливо, у скорому часі візьмусь за цю роботу.

28.01.2016р. Б. / ШОК: За викриття незаконної діяльності «Planned Parenthood» активісту загрожує тюремне ув’язнення

25 січня суд присяжних у Х’юстоні вирішив не висувати проти «Planned Parenthood» жодних звинувачень, не дивлячись на те, що зібрано низку серйозних свідчень про протизаконну діяльність цієї організації, яка протизаконно торгує органами абортованих дітей. Натомість цей же ж суд висунув звинувачення проти Девіда Далейдена, який організував розслідування стосовно діяльності «Planned Parenthood». Інформує pro-life портал «LifeSite».

Суд висунув звинувачення проти Девіда Далейдена у тому, що він начебто планував придбати у «Planned Parenthood» органи абортованих дітей. Таке звинувачення несе за собою загрозу 20-річного тюремного ув’язнення

Джерело:   Воїни Христа Царя

27.01.16

27.01.2016р. Б. / Португальський президент ветував закон про усиновлення дітей одностатевими парами

25 січня цього року португальський Президент Анібал Сільва ветував два закони прийнятих португальським парламентом: закон про усиновлення дітей одностатевими парами та закон, який значно розширював можливості зробити аборт. Про це повідомляє хорватський католицький портал «Bitno.net».

Португальський Президент мотивував своє рішення стосовно вето закону про усиновлення дітей одностатевими парами тим, що цим законом урівнюється в правах одностатеві пари і традиційні сім’ї, а це суперечить Конституції країни, яка визначає сім’ю, як життєвий союз чоловіка і жінки.

Парламенту, щоб подолати президентське вето, потрібно 2/3 голосів. Покищо, не відомо чи вдасться назбирати таку кількість прихильників усиновлення дітей одностатевими парами та розширення можливості аборту. 

Джерело:   Воїни Христа Царя

26.01.16

26.01.2016р. Б. / Сніговий ураган не завадив pro-life активістам провести Марш за життя у Вашингтоні

Минулого тижня у Вашингтоні відбувся  традиційний Марш за життя, який щорічно проводиться на річницю судового вироку в справі Роу проти Вейд, який відкрив двері легалізації в США абортів.  Сильний сніговий ураган, один з найсильніших за останніх кілька років не завадив пройти маршем протестом проти абортів 500 тис. pro-life активістів. Повідомляє CNA.

Деякі університети, студенти яких традиційно беруть участь у цьому антиабортному протесті, через важкі природні умови відмовились організовувати поїздку до Вашингтону своїх студентів, багато автобусів з протестувальниками залишилися заблокованими у снігу. 

Джерело:   Воїни Христа Царя

25.01.16

25.01.2016р. Б. / Джордж Вайґель: авторитаризм «прогресивних» католиків є проблемою в Церкві

Пройшло уже багато часу з тих пір коли у пізніх 60-х. ХХ століття о. Ендрю Ґрілі – приклад передсоборового ліберального католика, звинуватив о. Деніла Беррінґена – провідника американських постсоборових радикалів у авторитаризмі. Ґрілі казав, що він і його ліберальні друзі опинилися б у тюрмі, якби Беррінґен та його радикальні друзі в своєму почутті моральної вищості отримали владу.

Католицький радикалізм шістдесятих, з якого сформувався теперішній «прогресивний» (неоліберальний) католицизм, не дивлячись на власне відкидання будь-якого авторитету, включаючи і церковний, був доволі авторитарним. Але в стандартному арсеналі сучасного самопроголошеного «прогресивного» католицизму знаходяться такі форми авторитарного знущання, принижування і виключності, які би нажахали католицьких лібералів 50-х років ХХ століття. І все це є присутнім, як цілковите заперечення відкритості, толерантності й діалогу – всього, чим «прогресивний» католицизм любить хвалитися. 

Добре відомо, що сьогодні молодому науковцеві, яким би він чи вона не були обдарованими, буде унеможливленим будь-який кар’єрний зріст на богословських факультетах деяких престижних католицьких університетів, якщо у своєму доктораті, чи у своїх статтях вони наважилися б боронити істинність енцикліки «Humanae Vitae», чи якщо б вони обороняли вчення св. Іван Павла ІІ, яке він висловив у своєму апостольському листі «Ordinatio Sacerdotalis», про те, що Церква не має авторитету висвячувати жінок чи якщо б вони у будь-якій формі підтримали вчення Катехизму Католицької Церкви про те, що гомосексуальна схильність є знаком духовного розладу, чи якщо б вони підписали декларацію про оборону традиційної сім’ї. Така академічна закритість пропагується «прогресивними» католиками на Університетах Фордгем, Бостон Коледж, Джорджтаун, Сієтл та багатьох інших вищих учбових закладах, зводячи католицьке інтелектуальне життя до безсенсового бурмотання, яке католиків тільки гальмує і душить.

Така ж ситуація і в католицькій блогосфері. «Прогресивні» католики, доречно буде сказати не є монополістами авторитарного знущання й принижування – з протилежного боку також таке часом трапляється, але принаймні протилежна сторона не вихваляється своєю відкритістю і толерантністю.

Ось, що свого часу у листі до свого друга і поета Роберта Лакса написав Томас Мертон, який аж ніяк не був традиційним, консервативним католиком, описуючи напади на себе католицьких ліваків: «Я ще зберігаю натхнення і гумор, але не можу визволитися від наклепів прогресивних католиків. Запам’ятай, що тобі пишу: на цій землі не існує гіршого сорту від них – злі, легковажні, неартикульовані, отруйні, готових заполонювати тільки секулярні міста й моторошні підземні залізниці. Оттавінієва група була жахливою. Але ці – в багато разів раз гірші. Побачиш».

Можна стверджувати, що авторитаризм «прогресивних» католиків є проблемою в Церкві.

Джордж Вайґель

25.01.2016р. Б. / Корупція милосердя

Один з найбільших поганських філософів – Аристотель, вважав, що неможливо любити власного ворога, або любити зіпсуту людину. І в цьому він є щирий і зрозумілий: неможливо любити те, що не може бути любленим, тобто, не можливо його любити.

Можемо вважати, що йдеться про грубе нехристиянське переконання. Але св. Тома Аквінський так не думав. Він цілком погоджувався з Аристотелем, що людськими силами неможливо любити ворога, або зіпсуту людину. Це можливо виключно через милість милосердя, як богословську чесноту, яка нам уможливлює любити обох. Адже таких осіб неможливо любити напряму, а тільки заради Бога.

Любити ворога, або злу людину не є чимось само по собі зрозуміле. Йдеться про річ надзвичайну. Любити таких людей – це понад звичайні людські сили.

Але, якщо б ми зараз у постхристиянських країнах спитали невіруючого чи мусимо ми любити своїх ворогів, або тих, про кого ми переконані, що вони є злими, він би без роздумування відповів нам, що мусимо так робити. Йдеться про важливу ілюстрацію різниці між до-християнином і пост-християнином.

До-християнська людина мала добре розуміння про людські можливості й обмеження. А з іншого боку пост-християнська людина втратила розуміння людськості, бо втратила розуміння божественного. ЇЇ голова наповнена максимами та ідеями, які мають свій смисл тільки тоді, коли існує надприродна реальність, і тому вона їх цілком помилково розуміє. Вона надає людськості тих характеристик, які їй не належать, а можуть належати тільки через з’єднання з Богом.

Тут знаходимо ключ розуміння теперішнього Заходу. Наша культура і наша моральність зліплені з різних спроб затримання певних християнських ідей, які секулярне суспільство сприймає через їхній високий ідеалізм, але без віри у надприродні реальності, через які ці ідеї є можливими. Це особливо ясно прослідковується у випадку богословського милосердя. Наша культура затримала ідею любові до всіх людей, навіть до ворогів і тих, кого вважаємо злими. Але, якщо Аристотель був правий, то як ми можемо дотримуватись цього ідеалу? Як хтось, хто не вірить в Бога, може любити когось, кого людськими силами любити неможливо?

Єдиний спосіб, щоб це осягнути – заперечити на фундаментальному рівні будь-якого ворога і саме існування будь-якої злої особи. Саме це і зроблено. Пост-християнська людина переосмислила любов як ментальну форму, яка полягає в тому, що ви на інших дивитеся в той спосіб, що не вважаєте їх ворогами, або злими, навіть, якщо насправді вони є злими чи дійсно є вашими ворогами.

Але така ментальна форма, яка заперечує зло інших необхідно веде до морального релятивізму. Це і є фундамент поверхневої толерантності, яка у нашому часі стала замінником християнського милосердя. Основною її ознакою є «не суди». Це означає: не маєте права думати, або сказати, що те, що хтось робить є моральним злом. Така любов є синонімом корумпованого менталітету, який пробує знайти добрі причини і раціоналізацію всякої форми гріха й збочення.

Власне, як секулярне милосердя заперечує зло, зводячи все до морального релятивізму, так воно заперечує і ворожнечу. Воно твердить, що особи, які знаходяться в конфлікті, насправді об’єднанні в якийсь вищий спосіб. Так, для прикладу, pro-choice філософія заперечує реальний конфлікт між тими, хто обороняє святість людського життя і тими, хто підтримує знищення невинних людських життів.

Секулярне милосердя пробує вирішити проблему ворожнечі на ментальному рівні, заперечуючи вірування, які доводять до роздору. Секулярне милосердя на такий випадок дає нам наступне правило: якщо підтримувана чи проповідувана доктрина спричиняє роздор чи сварку, таку доктрину не можна ні підтримувати ні проповідувати.  В реальності секулярне милосердя долає ворожнечу тільки поверхнево через скрупульозне уникання всякої можливості, в якій би вже існуюча ворожнеча могла себе проявити.

Для тих, хто знає тільки секулярне милосердя, всякий хто каже, що існує об’єктивне добро і об’єктивне зло, або хто вказує на важливі істини, стосовно яких існує реальний спір,  - є ворогом милосердя. Для секуляристів така особа є догматична, нетолерантна, войовнича, всіх осуджує, вносить роздор, поділ, погані емоції.

Але… Як хтось, хто сповідує ідеал секулярного милосердя: поверхнева доброта і мир за всяку ціну – може приписувати іншим злі мотиви й сприймати їх як ворогів? Хіба це в самій суті не заперечує позицій, яких вони дотримуються? Насправді так воно і є. Зазвичай прихильники секулярного милосердя займають позицію, яку психологи називають «пасивно-агресивною». Ззовні, часто, вони люб’язні з тими, хто твердить про об’єктивну правду і ложність, хто сповідує доктрини, стосовно яких існує незгода, але на практиці вони пропагують свої переконання і гостро боряться проти переконань, з якими виявляють незгоду, й переслідують своїх опонентів.   

Стара максима каже: «найгіршим є псувати найліпше». Аристотель вважав найкращим з того, що можемо мати, – дружбу. Св. Тома Аквінський вважав, що надприродне милосердя, яке він описав, як дружбу між Богом і людиною – найкраща і найбільша чеснота від всіх чеснот, і найбільше і найкраще добро. Секулярне милосердя – це повне зіпсуття (корупція) милосердя в розуміння Аквінського, і можливо найпідступніший порок. Адже воно забирає в нас відданість добру, робить нас байдужими до істини, залишає нас в егоїзмі (на відміну від правдивої любов). І одночасно переконує усіх у власній доброзичливості й праведності. Саме секулярне милосердя призводить до того, що люди толерують небачену зіпсутість, як для прикладу аборт.

В сучасному світі можемо усе мати. Можемо триматися свого егоцентризму, можемо мовчати і не робити нічого, в час коли інші роблять найгірші злочини. Можемо бути байдужими до істини, можемо задовільнитися ситуацією, а в цей час інші йдуть за тим, що відвертає їх від вічного спасіння. І все це можемо робити, досконало дотримуючись ідеалу секулярного милосердя.

Майкл Пакалюк, доктор філософії, пофесор філософії в Університеті Ave Maria у Флориді.

23.01.16

23.01.2016р. Б. / Папа: Не можна плутати сім’ю, бажану Богом, з будь-якими іншими типами зв’язків

«Не можна плутати сім’ю, бажану Богом, з будь-якими іншими типами зв’язків», – наголосив Папа Франциск, приймаючи у п’ятницю 22 січня 2016 р., працівників Трибуналу Римської Роти з нагоди початку судового року. Варто зазначити, що значуща частина справ, які розглядаються цим трибуналом, стосується саме подружжя, тож Глава Католицької Церкви неодноразово посилався на напрацювання двох синодів, які відбулися у Ватикані на тему сім’ї.

Святіший Отець зауважив, що служіння цього трибуналу є підпорою для Наступника святого Петра та Церкви у звіщенні Божого задуму щодо «священності та краси інституту сім’ї». І якщо Папа Пій ХІІ назвав його «Трибуналом сім’ї», то Папа Франциск вказав на «іншу прерогативу», тобто, що він є «Трибуналом істини про священний вузол». «Церква, у дійсності, – пояснив він, – може неустанно показувати милосердну Божу любов до сімей, особливо зранених гріхом і життєвими випробуваннями, і разом з тим, звіщати невідкличну істину про подружжя згідно з Божим задумом».

Глава Католицької Церкви підкреслив, що дворічний синодальний шлях дав змогу провести «поглиблене розпізнавання», через яке «Церква, серед іншого, вказала світові на те, що не може бути жодного змішання між родиною згідно Божої волі та іншими типами зв’язків».

Папа пригадав, що завданням трибуналу є «підтримувати справу істини». Адже коли Церква через його служіння «ставить перед собою завдання проголосити істину щодо подружжя в конкретному випадку», вона також пам’ятає про всіх тих, які з зрізних причин «живуть в стані об’єктивної помилки», але не перестають бути адресатами «милосердної Христової любові».

Оскільки сім’я, заснована «на нерозривному, єднальному та прокреативному подружжі» належить до «Божої мрії», Церква, як пригадав Папа Франциск, посилаючись на свого попередника блаженного Павла VI, завжди звертає на сім’ю та її проблеми «сповнений турботи і любові погляд». «Родина і Церква, – сказав він, – хоч і на різних рівнях, але разом супроводжують людину до мети її існування. І чинять вони це не лише навчаннями, які передають, але також притаманною їм природою спільноти любові і життя».

«Як мати і вчителька», Церква добре знає, що між християнами деякі мають сильну віру, інші – слабку. Але якість віри «не є суттєвою умовою подружньої згоди». «Прогалини формування у вірі й також помилкове судження щодо єдності, нерозривності та сакраментальної гідності подружжя позбавляють сили подружню згоду лише тоді, коли окреслюють волю. Ось чому помилки, які стосуються сакраментальності подружжя, слід оцінювати дуже уважно», – наголосив Святіший Отець, додаючи, що Церква не переставатиме пропонувати подружжя з його суттєвими елементами «не як ідеал для небагатьох», але як «дійсність, яку завдяки Христовій благодаті можуть прожити всі охрищені», не зважаючи «на моделі, зосереджені на проминаючому». Але для цього слід об’єднати зусилля, спрямовані на «належне передподружнє приготування».

22.01.16

22.01.2016р. Б. / Близький кінець процесу беатифікації сестри Луції?

Дієцезіальний етап процесу беатифікації сестри Луції дос Сантос — останньої з трьох дітей, яким з'явилася Діва Марія в Фатімі в 1917 році повинен невдовзі завершитися.

Як повідомила сестра Анджела Коельо, постулаторка процесу беатифікації португальської кармелітанки, яка померла у 2005 році, у віці 98 років, до кінця поточного року вся документація стосовно цієї справи буде передана Святому Престолу.

"Робота в дієцезії Лейрія-Фатіма відбувається дуже швидко, хоча вона не належать до простої, через дуже велику кількість матеріалу про кандидатку на вівтар. Ми повинні уважно вивчити більше ніж 70 тисяч листів, які отримала і написала сестра Луція протягом свого життя. Це дуже багата колекція, що містить листування як з віруючими зі всього світу, так і з Папами, кардиналами і послами", — заявила сестра Анджела з санктуарію у Фатімі.

"Це дуже складний процес, що стосується людини, яка померла в дуже похилому віці. Потрібно вивчити декілька етапів її життя. Сестра пережила дві світові війни і іспанську громадянську війну. Дочекалася теж колапсу Радянського Союзу, що було для неї дуже важливою подією", — нагадала черниця.

20.01.16

20.01.2016р. Б. / Інтерв'ю з кардиналом Берком. «Ми покликані жити нашою Католицькою Вірою героїчно» (Частина 1)

Кілька тижнів минуло з часу  Синоду про сім'ю, і я вважаю, ви вже встигли уважно вивчити остаточну доповідь. На ваш погляд, якими є основні плоди Синоду, і як найкраще Церква може скористатися ними?

 Кардинал Берк: Заключний звіт є комплексним документом і написаний у спосіб, в якому не завжди легко зрозуміти точне значення того, що було підтверджено. Наприклад, три пункти (пп. 84-86) показують, що остання сесія Синоду знайшла спосіб, за допомогою якого люди, які живуть у незаконних подружніх союзах все ще можуть приймати таїнства. Для вирішення проблеми нечіткості в документі, я написав короткий коментар з цих пунктів, щоб роз'яснити те, чого Церква насправді вчить.

Після закриття Синоду, о.Антоніо Спадаро, єзуїт, який був одним із отців Синоду  і брав участь у редакційній комісії Синоду, опублікував статтю, в якій він представляє головним досягненням цього Синоду те, що попередні не змогли досягти, а саме, віднайдення способу для прийняття Св. Причастя і Покаяння цивільно розлученими і повторно одруженими. Моя совість змусила мене опублікувати роз'яснення про те, що він написав.

В остаточній доповіді є багато добрих речей, але є і багато питань, про які я маю намір написати  для того, щоб прояснити вчення Церкви. Наприклад, я не думаю, що констатування батьківської відповідальність за освіту подано адекватно. Це може створити враження, що батьки не є першими, хто несе відповідальність за виховання своїх дітей.

В цілому, зі статті о. Спадаро стає очевидним, що є філософська передумова до аргументації в документі, яка, в першу чергу, є просто невірною. По-друге, вона дуже ворожа до католицького вчення. Прикладом є твердження, що існують істини віри, а також те, що називають "істинами історії" (тобто, мінливих часів).

Ми розуміємо, що часи змінюються, і ми стоїмо перед новими подіями, але ми також розуміємо, що сутність речей залишається незмінною. Існує істина, стосовно якої ми повинні вимірювати зміни, з якими стикаємося в часі. Це не ясно з підсумкового документу Синоду, особливо якщо стаття о.Спадаро мала на меті подати істинне уявлення про мислення Синоду. Якщо ж це так, то слід зробити декілька серйозних уточнень.

Зі свого боку, я думаю, що найкраще було б, щоб остаточну  доповідь продовжували вивчати правдиві вчителі Віри. Я вірю, що не буде прийнято ніяких подальших дій стосовно спірних питань, опрацьованих в остаточній доповіді, оскільки вони зачіпають самі основи нашої католицької віри.

Зі статті о. Спадаро, наприклад, створюється враження, що існує якась резолюція про становище осіб в недійсному шлюбному союзі, яка дозволила б їм приймати таїнства, крім того, що Церква завжди розуміла: рішення сумління жити як брат з сестрою, якщо сторони не можуть відокремитися і одержувати таїнства в місці, де вони не будуть спричиняти згіршень для тих, хто бачить, що вони живуть разом і знають про їх зв’язки у  попередніх союзах.

Створювати враження, що існує інше рішення на внутрішньому форумі є помилково і створює помилкові надії у людей, плутаючи їх стосовно характеру совісті і моральної істини, до якої наша совість завжди узгоджує себе.

Очевидно, що є добрі плоди  Синоду, такі як наголос на приготуванні до шлюбу і його важливості. Зі свого боку, я хотів би бачити більше уваги, приділеної приготуванню до вступу в шлюб, як  попереднього, так і безпосереднього.

Я думаю, що основним питання стосовно пастирської турботи про тих, хто покликаний до шлюбу і сім'ї, сьогодні є катехизація. У нас є покоління католиків, які не розуміють багато чого з католицької віри, і це включає в себе вчення Церкви про сакраментальну природу шлюбу і сім'ї. На це вчення слід наголошувати понад усе, починаючи з дітей.

Коли я був дитиною і проходив катехизацію за Балтиморським катехизмом, деякі з перших визначень, про які я дізнався, були пов'язані з таїнством шлюбу. Цього більше не вчать. Під час приготування до шлюбу молоді люди повинні отримати інтенсивну катехизацію. Тим не менш, вона повинна бути посиленням того, що вони вже знають. Крім того, ми повинні в цілому виховувати віруючих, багато з яких погано катехизовані і фактично приведені до замішання у цих питаннях.

Остаточна доповідь Синоду містить похвалу великим сім’ям, в ній підтверджено відкритість до життя і закликається до "повторного відкриття" документів Вчительського Уряду, які пропагують культуру життя (наприклад, «Familiaris Consortio» св. Івана Павла II і «Humanae Vitae» блаженного Павла VI). В культурі, в якій більше 50 відсотків  мирян не сприймають вчення Церкви про контрацепцію (якщо вірити опитуванням), як можна ефективно перевести це у живу віру на парафіяльному рівні?

Кардинал Берк: Тут також стоїть питання катехизації. Посилання на такі документи, як «Humanae Vitae» і «Familiaris Consortio» не може відбуватись тільки в загальних рисах, схоже на розмахування прапором. Вони мають бути ретельно вивчені в парафіях, і священики повинні проповідувати їх для вказування істин, викладених у цих документах в такий чудовий спосіб.

Якщо ми знаємо, - а ми дійсно знаємо, - що культура повністю суперечить вченню, що міститься в цих двох документах, якщо ми знаємо, - а ми дійсно знаємо, - що багато хто з віруючих не є добре катехизований і схильний дотримуватись того, що диктує культура, аніж того, що навчає Церква, то ми повинні усвідомлювати, що на нас покладено проповідувати про шлюб і сім'ю так, наче вперше. На мій погляд, це – єдина відповідь.

Важливою причиною намагання допомогти подружнім парам жити правдою про шлюб є те, що малі діти вчаться фундаментальних істин про шлюб вдома, коли спостерігають за відносинами між своїми батьками.

Діти знають - навіть якщо їхні батьки не говорять про це - коли їхні батьки використовують контрацепцію; вони знають, чи їхні батьки повною мірою люблять один  одного. Ми повинні наголошувати також на дім, як на первинному вогнищі євангелізації про шлюб та сім'ю. Ми повинні допомогти тим, хто прагне жити правдою своїх шлюбних зобов’язань, щоб витримати і стати міцнішими. А для тих, хто бореться з труднощами, ми повинні визнати їх потребу в переміні життя і намагатись в люблячий спосіб вести їх до істини.

Дуже оманливо

Синодальні отці, цитуючи частину 84 пункту «Familiaris Consortio», не включили важливе речення: «Церква підтверджує свою практику, яка базується на Святому Письмі, і не допускає до Євхаристійного Причастя розлучених осіб, які вступили в новий зв’язок». Це опущення, мабуть, дуже засмутило Вас, особливо з огляду на нещодавнє видання італійського перекладу Вашої книги про Євхаристію під назвою «Божественна Любов, що стала тілом».

На Вашу думку, чому це вчення було опущено з остаточного звіту? Чи це опущення не є натяком на те, що Церква відкривається на зміну одного із її незмінних догматичних вчень?

Кардинал Берк: Звичайно, що так; в цьому немає сумніву. Пункт остаточного звіту щодо цього питання є дуже серйозно оманливим. Він створює хибне враження представлення вчення «Familiaris Consortio», вчення, яке також ілюструється в документі Папської Ради законодавчих текстів (на який остаточний звіт також посилається). Остаточний звіт Синоду припускає, що «Familiaris Consortio» і документ Папської Ради відкриває шлях для доступу до таїнств людей, які перебувають в нерегульованих подружніх зв’язках. А це прямо протилежно.
Мене дуже засмутило, що в остаточному звіті не було представлено повного вчення «Familiaris Consortio» у цьому питанні. Перш за все, істину, яку Св. Іван Павло ІІ представив в «Familiaris Consortio» було спотворено в документі Синоду, а також істину, представлену і наголошену в документі Папської Ради. Це саме по собі мене засмутило, а тим більше, враховуючи той факт, що це було зроблено на рівні Синоду Єпископів.

Водночас, мене це турбувало, бо я знав, що особи типу о. Спадаро і ін. використають це для того, щоб сказати наче Церква змінила своє вчення у цьому питанні, що по суті є просто неправдою.

Я вважаю, що в остаточному документі Синоду слід було подати вчення «Familiaris Consortio» повністю. Під час моєї праці на Надзвичайному Синоді Єпископів 2014 року в мене склалось враження, наче Папа Іван Павло ІІ ніколи не існував. Якщо дослідити фінальний документ Синоду, то можна побачити, що там немає багатства вчення «Familiaris Consortio», який є настільки чудовим документом.

Це був би ідеальний час відродити його і представити знову у всьому його багатстві. Складається сильне враження, що (навіть якщо неодноразово заявлялось, що Синод не збирався послаблювати вчення чи дисципліну Церкви стосовно нерозривності подружжя) це, зрештою, було рушійною силою усього.

Щодо о. Спадаро, враховуючи все, що містив фінальний документ, вказувати на те, що цей Синод виконав те, що не спромоглись попередні засідання, є дуже насторожливим. Маємо бути чесними один з одним щодо цього. Щось тут не так.

Совість і істина

Декотрі Синодальні отці наголошували на «недоторканості совісті», говорячи на суперечливі теми (напр., Св. Причастя для розлучених/цивільно поновно одружених). Однак здається, що мало було сказано про необхідність відповідного формування совісті людини в об’єктивній істині. Я добре пам’ятаю як часто повторяв професор моральної теології, в якого я вчився: «Ми винні у всьому, що могли і мали б знати». Розкажіть, будь ласка, нашим читачам  про те, чого навчає Церква про формацію совісті.

Кардинал Берк: Правдою є те, що совість, як про неї говорив кардинал Джон Генрі Ньюмен, є «одвічним вікарієм Христа». Іншими словами, вона є Божим голосом, який промовляє до нашого серця з першої миті створення про те, що правильно і неправильно, що є добрим і поганим, що відповідає Його плану для світу, а що – ні.

Ньюмен далі пояснює, що совість, для того, щоб вправляти її у вирішальній ролі, слід формувати у відповідності до істини. Совість не є свого роду суб’єктивним факультетом, де твоя совість говорить тобі одне, а моя совість говорить мені протилежне. Вона є чимось, що об’єднує нас, бо обидві наші совісті, якщо вони підпорядковуються істині, скажуть нам одне і те ж.

Кардинал Ньюмен продовжує, що Господь напоумлює нашу совість через віру і розум і через Його видимих представників на землі (Папа і єпископи в сопричасті з ним, тобто Вчительський Уряд Церкви). Тому вона зовсім не є суб’єктивною. Ми повинні діяти у відповідності до своєї совісті, однак для нас вона може бути непомильним провідником лише тоді, коли її формує і сам розум, і істини нашої Віри, які завжди узгоджуються між собою.

Стосовно совісті чудову катехезу дав Папа Бенедикт XVI, звертаючись до Римської Курії напередодні Різдва 2010 року. Папа Бенедикт провів катехезу у відповідності до вчення Блаженного кардинала Джона Генрі Ньюмена, котрий є одним із найбільших вчителів Церкви у питанні совісті.

Стосовно цього питання, як повідомила 16 жовтня 2015 р. «Catholic News Agency», один із провідних прелатів сказав, що «сумнівно, чи можливо оцінювати сексуальні дії поза їх життєвим контекстом» і припустив, що нереально для розлучених-і-поновно-одружених утримуватись від сексуальних відносин (цю позицію різко відкинув кардинал Френсіс Арінзе в інтерв’ю «LifeSiteNews», опублікованому 21 жовтня 2015 р.). Прокоментуйте, будь ласка, яку роль може відіграти цей «життєвий контекст» в об’єктивному оцінюванні грішних вчинків.

Кардинал Берк: «Життєвий контекст» є тим контекстом, в якому ми живемо істиною. Іншими словами, ми повинні слідувати за Христом, виконуючи волю Отця в кожному контексті життя. Неможливо оцінювати моральні істини на основі контексту – класично це називають пропорціоналізмом чи консеквенціалізмом.

Цей спосіб думання каже, наприклад, що, хоча вчиняти аборт завжди є погано, однак якщо ви перебуваєте під значним тиском, то в цій конкретній ситуації він міг би бути допустимим. А це просто брехня. Ми покликані жити нашою Католицькою Вірою героїчно. Навіть найслабша особа отримує від Христа ласку жити істиною в любові.

Ми оцінюємо життєвий контекст у світлі Христової істини. Якщо хтось не знав про моральне зло, задіяне в певному вчинку, який об’єктивно є важким злом, то можливо, що він/вона не є винним у вчиненому гріху (щоб вчинити важкий гріх, людина повинна знати, що цей вчинок є гріховним, але тим не менше, вона вільно обирає його вчинити).

Однак, об’єктивна моральність вчинку в жодному разі не змінюється життєвим контекстом. Власне об’єктивна істина закликає «життєвий контекст» до радикальної переміни.

Сказати людям, котрі живуть разом в нерегульованому зв’язку, що вони покликані жити в чистоті як брат і сестра, означає сказати їм, що їм буде дана необхідна ласка для того, щоб жити в чистоті. Ця ласка виходить від шлюбу, яким вони насправді пов’язані. Саме це очікується від нас.

20.01.2016р. Б. / Архиєпископ Вашингтону: аборти і насильство в суспільстві мають одну і ту ж причину

«Аборти і неповага до людського життя - це ключове питання в наступній кампанії з обрання президента США», - заявив телеканалу «Ньюсмакс» архиєпископ Вашингтонський кардинал Доналд Вільям Вюрл. «Ми стали практично байдужі до насильства, і ми бачимо, з якою легкістю воно чиниться, з якою зневагою до людського життя», - підкреслив кардинал.

Він переконаний, що нинішнє покоління громадян США, що виросло після легалізації абортів, було «з дитинства навчено, що вбивати можна», що можна позбавити життя людину, коли вона  незручна, як це відбувається у випадку з зачаттям дитини, - але не тільки. «Ми створили менталітет, вкрай знецінюючий людське життя», і наслідком цього менталітету є спалахи насильства, свідками яких останнім часом стали жителі різних регіонів країни.

Кардинал Вюрл згадав також про судовий процес, в який залучені монахині з конгрегації «Малі сестри бідних». Він поставив під питання застосування деяких положень Реформи охорони здоров'я та захисту пацієнтів у США, згідно з якими навіть релігійні організації зобов'язані купувати для своїх співробітників страхові поліси, що включають послуги з контрацепції і переривання вагітності. «Ми вважаємо, - стверджує кардинал Вюрл, - що уряд не має права вказувати нам, що можна, а чого не можна робити, коли мова йде про речі, які ми вважаємо аморальними».

19.01.16

19.01.2016р. Б. / Кардинал Марадьяґа: Ґей-лобі існує в Церкві, Папа чистить Церкву від цього явища

Координатор Ради кардиналів, яка допомагає Папі Франциску з просування реформи Ватиканської Курії, Архиєпископ Теґусіґальпи (Гондурас) кардинал Високопреосвященний Оскар Андрес Родріґес Марадьяґа в своєму інтерв’ю гондураському виданню «Heraldo de Honduras», відповідаючи на питання журналіста чи вдалося ЛГБТ групам інфільтруватися у Ватикан, заявив, що в Церкві дійсно існує ґей-лобі.

Кардинал також відзначив, що Святіший Отець Франциск докладає усіх зусиль, щоб очистити Церкву від цього явища. «Їх (членів ґей-лобі) можна зрозуміти, їм потрібно надати душпастирську допомогу, але що є неправильно не може бути правдивим» - відзначив кардинал Марадьяґа.

Джерело:   Воїни Христа Царя

17.01.16

17.01.2016р. Б. / Школа молитви Бенедикта XVI (13)

Псалом 22 (21): «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?»

Дорогі брати і сестри,
Сьогоднішню Катехизу хочу присвятити Псалму із сильним христологічним підтекстом, який проявляється в описах Страстях Христових, в подвійному вимірі приниження та слави, смерті та життя. Цей Псалом 22 відповідно до єврейської традиції та 21 – до греко-латинської традиції, є щирою, зворушливою молитвою, наповненою людськістю та теологічним багатством, завдяки чому його часто використовують у молитві та детально досліджують. Це довга поетична композиція і ми поміркуємо над першою частиною, зосередженою на благанні, щоб поглибити виміри молитви-прохання.

Псалом зображає невинного чоловіка, якого переслідують та обступають вороги, які бажають його смерті; він звертається до Господа з благанням, яке, завдяки вірі, в таємничий спосіб відкривається на поклоніння. Болюча реальність сьогодення та втішливий спогад минулого переплітаються в молитві у болісному усвідомленні своєї безнадійної ситуації, в якій молільник, однак, не хоче втрачати надію: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув? Стоїш далеко від спасіння мого, від слів мого зойку. Боже мій, кличу я вдень, – не відповідаєш, а й уночі я теж не вгаваю» (в. 2-3).

Господь мовчить і ця тиша проникає в душу молільника, який невпинно кличе, але не отримує відповіді. Змінюються дні і ночі, але пошук поради, допомоги, що ніяк не надходить, не згасає. Господь здається таким далеким, неуважним, відсутнім. Молільник хоче, щоб його почули, відповіли, він шукає відносин, які можуть заспокоїти та врятувати, але якщо Бог не відповідає, крик по допомогу губиться у порожнечі, а самотність стає просто нестерпною.

Проте, Давид у своєму плачі тричі називає Господа «мій» Бог, що відображає довіру. Незважаючи на очевидне, псалміст не хоче вірити, що зв’язок з Богом повністю перерваний і хоча він запитує про причину незбагненної мовчазності, однак наголошує, що «його» Бог не може його залишити.

Як відомо, волання на початку Псалму «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» пізніше знаходимо в Євангеліях від Матея та Марка, як останнє волання Ісуса, вмираючого на Хресті (Мт. 27:46, Мк. 15:34). Ці слова висловлюють весь розпач Месії, Сина Божого, який стикається із драмою смерті, дійсністю, що цілковито протирічить Господу життя. Залишений майже всіма своїми послідовниками, зраджений апостолами, оточений людьми, які над ним знущаються, Ісус знаходиться під нищівною вагою місії, яка веде дорогою приниження та знищення. Тому він взиває до Отця і його страждання виражаються словами із Псалмів. Та це не є розпачливий крик ні для Ісуса, ні для псалміста, який у молитві обирає шлях страждання, що виллється у прославу, довіру та Божу перемогу.

За юдейським звичаєм початок псалму виражає весь вірш, і хоча болісні молитви Ісуса висловлюють невимовні страждання, вони ведуть до слави. «Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу?» говорив Воскреслий Христос учням по дорозі в Емаус (Лк. 24:26). В стражданні, покорі перед Отцем, Господь Ісус пройшов через відкинення та смерть, щоб осягнути життя та дати його всім віруючим.

Після початкового благання в 22[21] Псалмі, наступають, в болючому контрасті, спогади про минуле «На тебе покладались батьки наші: покладалися, і ти врятував їх. Взивали до Тебе й спасались, на тебе покладались і ганьби не зазнавали» (в.5-6).

Бог, який сьогодні, здається, дуже далеко від псалмоспівця, тим не менше, є милостивим Господом, Якого Ізраїль пізнавав протягом своєї історії. Народ, до якого належить молільник, є об’єктом Божої любові та свідком Його вірності. Починаючи з патріархів, Єгипту та довгого паломництва через пустелю, перебування в землі обітованій у контакті з агресивними та ворожими народами, і закінчуючи ночами вигнання, вся біблійна історія – це історія крику по допомогу з боку народу та рятівні відповіді від Бога.

Псалміст покликається на непохитну віру предків, які «покладалися» – це слово повторюється тричі, а відтак ніколи не розчаровувалися. Однак потім здається, ніби ланцюг довірливих звернень та Божих відповідей порушується; ніби ситуація, в якій опинився молільник, заперечує всю історію спасіння.

Проте Господь не може заперечити самого себе, тому молільник знову описує свій стан, щоб Господь проявив жаль та заступився за нього, як колись у минулому. Псалміст описує себе наступними словами: «черв’як, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі» (в.7). Інші глузували з нього, кривили губи (в.8), та насміхалися з його віри. «Поклавсь на Господа, нехай його рятує; нехай його спасає, коли він його любить!» (в. 9), говорили вони.

Здається, що через глузування та презирство переслідуваний чоловік втрачає свою людську подобу, як страждаючий раб, зображений у книзі пророка Ісаї (54:14; 53:2b-3), як пригноблений праведник в Книзі Мудрості (2:12-20), як Ісус на Голгофі (Мт 27:39-43), так і псалмоспівець бачить свої стосунки з Господом, в жорсткий та саркастичний спосіб підкреслюючи те, що є причиною його страждання: Боже мовчання, Його очевидна відсутність. Псалміст нагадує Господу: «Ти мене вивів з материнського лона, ти дав мені безпеку при грудях матері моєї. На тебе я був зданий від утроби (в. 10-11a).

Господь є Богом життя, який приводить новонароджену дитину у світ і піклується нею з батьківською любов’ю. І хоча нагадування про Божу вірність в історії народу часто повторювалися, молільник тепер згадує свою власну історію відносин з Богом, повертаючись до особливих моментів початку свого життя. І саме тут, незважаючи на мовчання Бога, псалміст усвідомлює близькість та божественну любов настільки сильно, що може вигукнути з довірою та надією: «від материнського лона ти єси Бог мій» (в. 11 б).

Плач стає щирим проханням: «Не віддаляйсь від мене, бо нещастя близько, бо допомогти нікому» (в. 12). Єдиною близькістю, яку псалміст усвідомлює та відчуває, є присутність його ворогів. Тому необхідно, щоб Бог сам приблизився та допоміг йому, бо вороги оточують його, вони наче сильні бики, неначе лев, що роздирає і рикає (вв. 13-14). Страждання збільшують відчуття небезпеки. Противники здаються непереможними, вони стають лютими, небезпечними тваринами, в той час як псалмоспівець, як маленький хробак, безсилий та беззахисний. Ці образи, використані у Псалмі, також служать для опису того, що коли людина стає жорстокою і нападає на свого ближнього, щось звіряче всередині неї бере верх, і вона, здається, втрачає людську подобу; у насильстві завжди є щось звіряче і тільки Боже рятівне втручання може відновити людську подобу в людині.

Тепер, як здається псалмоспівцю, він є об’єктом такої лютої агресії. Він більше не має жодного виходу і смерть починає оволодівати ним: «Я став, немов вода розлита, всі кості мої повиходили з суставів… Мов черепок, висохла моя сила, язик мій прилип до горлянки… Одежу мою ділять між собою, і на хітон мій жереб кидають» (вв15, 16, 19).

Руйнування тіла людини, засудженої на смертну кару, описується дуже трагічно і щось подібне ми зустрічаємо в описі Страстей Христа: нестерпну палючу спрагу, яка мучить вмираючого, і виражається у проханні Ісуса: “Спраглий я” (Ів. 19:28), а далі ми переживаємо сцену з його мучителями, які, як і солдати біля хреста, ділять одіж своєї жертви, яку вони вважають вже мертвою (Мт. 27:35; Мк. 15:24; Лк. 23:34; Ів. 19:23-24).

І саме тоді, знову чути прохання про допомогу: «Та ти, о Господи, не віддаляйсь; о моя сило, притьмом прийди мені на допомогу… Спаси мене» (в. 20; 22a). Цей крик відкриває Небеса, тому що він проголошує віру, впевненість, що виходить за рамки всіх сумнівів, темряви та самотності. І тепер плач змінюється, поступається хвалі та прийнятті спасіння: «Я сповіщу моїм братам про твоє ім’я, хвалитиму тебе серед громади» (в. 23).

Отак Псалом провадить до подяки, величного гімну, який охоплює всі народи, Господніх вірних, літургічні зібрання, майбутні покоління (в. 24-32). Господь прийшов на допомогу, він врятував убогого та показав своє милосердне обличчя. Смерть і життя переплелися у нероздільній таємниці, але життя перемогло, Бог спасіння проявляється як безперечний Господь, Якого хвалитимуть всі кінці землі і перед яким поклоняться всі племена народів. Це перемога віри, яка може перетворити смерть в життя, безодню горя в джерело надії.

Дорогі брати і сестри, цей Псалом веде нас на Голгофу, під хрест самого Ісуса, щоб ми знову пережили його страсті та розділили плідну радість воскресіння. Тому дозвольмо собі зануритися у світло пасхальної таємниці навіть при видимій відсутності Бога, навіть у Божій тиші, і, як учні Еммануїла, давайте вчитися відрізняти справжню реальність від видимого, визнаючи приниження як шлях до звеличення, і хрест, як прояв життя на Землі. Тому залишаючи Богу Отцю всю нашу довіру і надію, у кожній тривозі ми зможемо молитися до нього з вірою, і наш крик допомоги буде перетворений в гімн хвали. Дякую.

БЕНЕДИКТ XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Paul VI Audience Hall
Середа, 14 вересень 201
1