Сповідь матері
Це сталося так “недоречно”. Маючи вже двох маленьких дітей, я ще не усвідомлювала відповідальності свого вчинку. Довго, а може, й завжди, я буду пам’ятати день, коли це життя зачалося. Так дав Бог, і ми обоє не могли бути розумнішими від Господа. Але тоді ми хотіли вчинити “розумно”.
Старша дочка тільки почала ходити, а синові було ледве два місяці. Виснажена хворобою дочки, другою вагітністю, безсонними ночами, я була дуже зморена і безсила. І ця вагітність могла підкосити моє здоров’я, як і мого сина, якого годувала грудьми. Як я тепер розумію, це тільки слова. Мені здається, розумнішим було б годувати сина кашами, а дочку більше треба було доручати батькові.
Приймаючи таке рішення, ми не думали про проблеми психологічні, більше — про матеріальні. Коли минув деякий час, побачили, що гроші й інші цінності можуть приходити одного дня і зникати за одну мить. А от відчуття страху перед майбутнім, відчуття провини за скоєний злочин не зникло. Біль у грудях, коли захворіє дитя, боязнь втратити його й водночас — колюча думка: “Щоб усе було добре, ти сама вбила дитину. Чому не могла б вона жити разом з нами? Було б тяжко спочатку, але тепер стільки мали б радості. Нас було б п’ятеро...”
Це була б обов’язково дівчинка. Я так заздрю, коли хтось має дві дівчинки, дві лялечки, дві сестрички, для них можна було б віддати всю душу! А так я ніби нещира з дітьми, не маючи тієї дівчинки, я ніби чужа іншим дітям. Адже частинку своєї ласки віддаю цій дівчинці, вона росте разом із моїми дітьми, так само, як вони, простягає до мене ручки, я відчуваю її тепло... Мені здається, якби вона жила насправді, я була б найщасливіша. Це говорить невитрачена любов.
Після того вчинку я втратила щирість спілкування з дітьми, з чоловіком. Я боюся слів: “Ти вбила її, бо вона заважала твоєму життю, ти можеш так само знищити і нас, коли ми будемо непотрібні”. Мої діти дуже бояться, коли я їх сварю або кудись іду. Їм здається, що за те, що вони нечемні, я кидаю їх назавжди. Так само вони бояться крику батька, який також вирішує їхню долю.
Коли я вийшла заміж, хотіла стати доброю дружиною і матір’ю. Після того вчинку зрозуміла, що й мій чоловік по-іншому бачить мене. Звичайно, як можна поважати жінку, яка вбила твою дитину? “Останнє слово” було за мною. Він хотів зняти з себе відповідальність: якщо троє дітей, а не двоє, треба набагато більше “крутитися”. Я стараюся зрозуміти його. Він любив мене, хотів, щоб я не мучилася, не втратила здоров’я і приділяла більше уваги дітям. Я зробила так, як він сказав. І все одно він незадоволений. Кожен свій вчинок я тепер оцінюю його поглядом, і все незадовільно. Тепер кручуся, як білка в колесі, стараюся догодити йому, а тільки відчуваю його незадоволення, все здається, що це за той вчинок — вбивство. Недарма кажуть, що як Бог дав, так і має бути, і не треба старатися перехитрити долю. Ми позбулися тієї проблеми, натомість виникли інші, яких ми не сподівалися. Тому що з смертю людини змінюється і світ.
Як тяжко усвідомлювати дітям, що їхня мати позбулася дитини, щоб їм було краще. А їм не вистачає брата або сестри. Як мучаться батьки, коли діти покидають їх: їм здається, що та ненароджена виправдала б їхні надії. Плачуть матері, бо невдячні діти, дуже невдячні. Плачуть батьки, що не дали дітям всього, що могли б.
У народі кажуть: “Від дітей і від вогню не зарікайтеся”, “За аборт Бог карає жінку хворобами, а батька — нестатками”. А мені хочеться сказати: “Не старайтеся бути розумнішими від Бога, бо кара буде страшною...”
Старша дочка тільки почала ходити, а синові було ледве два місяці. Виснажена хворобою дочки, другою вагітністю, безсонними ночами, я була дуже зморена і безсила. І ця вагітність могла підкосити моє здоров’я, як і мого сина, якого годувала грудьми. Як я тепер розумію, це тільки слова. Мені здається, розумнішим було б годувати сина кашами, а дочку більше треба було доручати батькові.
Приймаючи таке рішення, ми не думали про проблеми психологічні, більше — про матеріальні. Коли минув деякий час, побачили, що гроші й інші цінності можуть приходити одного дня і зникати за одну мить. А от відчуття страху перед майбутнім, відчуття провини за скоєний злочин не зникло. Біль у грудях, коли захворіє дитя, боязнь втратити його й водночас — колюча думка: “Щоб усе було добре, ти сама вбила дитину. Чому не могла б вона жити разом з нами? Було б тяжко спочатку, але тепер стільки мали б радості. Нас було б п’ятеро...”
Це була б обов’язково дівчинка. Я так заздрю, коли хтось має дві дівчинки, дві лялечки, дві сестрички, для них можна було б віддати всю душу! А так я ніби нещира з дітьми, не маючи тієї дівчинки, я ніби чужа іншим дітям. Адже частинку своєї ласки віддаю цій дівчинці, вона росте разом із моїми дітьми, так само, як вони, простягає до мене ручки, я відчуваю її тепло... Мені здається, якби вона жила насправді, я була б найщасливіша. Це говорить невитрачена любов.
Після того вчинку я втратила щирість спілкування з дітьми, з чоловіком. Я боюся слів: “Ти вбила її, бо вона заважала твоєму життю, ти можеш так само знищити і нас, коли ми будемо непотрібні”. Мої діти дуже бояться, коли я їх сварю або кудись іду. Їм здається, що за те, що вони нечемні, я кидаю їх назавжди. Так само вони бояться крику батька, який також вирішує їхню долю.
Коли я вийшла заміж, хотіла стати доброю дружиною і матір’ю. Після того вчинку зрозуміла, що й мій чоловік по-іншому бачить мене. Звичайно, як можна поважати жінку, яка вбила твою дитину? “Останнє слово” було за мною. Він хотів зняти з себе відповідальність: якщо троє дітей, а не двоє, треба набагато більше “крутитися”. Я стараюся зрозуміти його. Він любив мене, хотів, щоб я не мучилася, не втратила здоров’я і приділяла більше уваги дітям. Я зробила так, як він сказав. І все одно він незадоволений. Кожен свій вчинок я тепер оцінюю його поглядом, і все незадовільно. Тепер кручуся, як білка в колесі, стараюся догодити йому, а тільки відчуваю його незадоволення, все здається, що це за той вчинок — вбивство. Недарма кажуть, що як Бог дав, так і має бути, і не треба старатися перехитрити долю. Ми позбулися тієї проблеми, натомість виникли інші, яких ми не сподівалися. Тому що з смертю людини змінюється і світ.
Як тяжко усвідомлювати дітям, що їхня мати позбулася дитини, щоб їм було краще. А їм не вистачає брата або сестри. Як мучаться батьки, коли діти покидають їх: їм здається, що та ненароджена виправдала б їхні надії. Плачуть матері, бо невдячні діти, дуже невдячні. Плачуть батьки, що не дали дітям всього, що могли б.
У народі кажуть: “Від дітей і від вогню не зарікайтеся”, “За аборт Бог карає жінку хворобами, а батька — нестатками”. А мені хочеться сказати: “Не старайтеся бути розумнішими від Бога, бо кара буде страшною...”
ЗАВАНТАЖИТИ текст у PDF
Немає коментарів:
Дописати коментар