10.02.2016р. Б. / Царство Пожадання

Царство Пожадання – постмодерний метафізичний сон про Антихриста

У наш час чоловік може пробудитися зранку і сказати: «Досить! Я більше не бажаю боротися проти своїх почуттів. Я завжди відчував себе жінкою і най мене шляк трафить, якщо я продовжуватиму бути чоловіком». Медичні спеціалісти доступні, та й психологи готові допомогти. І якщо цей чоловік має гроші – тоді все легко: отримає гормони, зробиться операція, міняється гардероб.

І родина, друзі, оточуючі в скорому часі довідуються, що Іван став Іванною. І це вже не шокує. Апулей уже в ІІ столітті написав свого «Золотого віслюка» – історію про людську розбещеність і переборщення. Людська психіка завжди була нестабільною. Наші бажання і пожадання як вода, що тече з гори, шукають можливість отримати своє задоволення.

Проте шокуючою є моральна революція, яка відбулася в нашій культурі. Іван може стати Іванною в переконанні, що він на це має повне право, навіть більше, він переконаний, що оточуючі мають не тільки нормально це сприйняти, але й підтримати його в цьому. Дехто може собі тихенько підсміюватись чи завертати очима, але в основному всі пристосуються і постараються Іванове перетворення сприйняти, як будь-яке інше життєве рішення.

Річард Вівер писав, що «кожна людина, яка співдіє в культурі, має три рівні свідомого сприйняття: свої специфічні ідеї стосовно речей, свої вірування або переконання і свій метафізичний сон про реальність». На рівні специфічних ідей і загальних переконань наша культура прийняла низку прагматичних заборон і попереджень: Не куріть! Рахуйте калорії! Відкладай на пенсію! Практикуй захищений секс! Купуй здорову їжу! Усе це показує наскільки в нашій культурі присутні норми, які формують нашу щоденну поведінку.

Але під усім цим приховується також і протиріччя. Ми навчені сумніватися в старих моральних традиціях. Нас вчать мати критичне ставлення до успадкованих нами моральних норм. І це не є виключно виразом академічного менталітету. Це вираз дуже поширеного морального переконання, яке найчастіше замовчується, що людина є настільки вільною, наскільки вона вільно задовольняє особисті пожадання. Саме це переконання червоною ниткою тягнеться через словник психотерапевтів, педагогіку, мульткультуралізм і теперішній парадоксальний моральний кодекс «не суди». Наша культура нас вчить, що здійснити свій метафізичний сон ми можемо виключно у царстві пожадання. Ми приймаємо, все ж таки, маленьку дисциплінованість, але тільки для того, щоби бути здоровими, активними, успішними й бути в соціальній гармонії. Але «старі» соціальну дисципліну, обмеження, мораль запихаємо подалі від себе, щоб створити собі простір для перекроєння свого життя виключно за лекалами своїх пожадань. Саме тому в сучасному царстві пожадань Іван може стати Іванною без почуття вини, без стиду або соціальної стигми.

Бравн, Фройд і проблема обмеження інстинктивних пожадань.

Сьогодні Норман О. Бравн – забута особистість. Але свого часу це була інтелектуальна зірка. Народжений 1913 року, виріс між двома світовими війнами. На кризи початку ХХ століття зреагував вибором прогресивних цілей. Але після ІІ світової війни, коли холодна війна ставала щораз глибшою, а американське суспільство відкидало революційні цілі, Бравна деморалізувало те, що він вважав духовною байдужістю. Це його спровокувало на ширший аналіз, натхнений психологією і метафізикою, а не лише політичними ідеями. Він зосередився на тому, що вважав небезпечним для життя наслідком культури – її фундаментальною ціллю: обмеженням свободи пожадань.

У 1959 році він опублікував результат своїх роздумів у книзі «Життя проти смерті: Психоаналітичне значення історії» – книгу, яка стала одним із фундаментів контркультури 60-х років ХХ століття. Його іконою був Зиґмунд Фройд – людина, на яку американці того часу звертали свій погляд у надії зрозуміти, як функціонує людська психіка і яке її відношення до суспільства.

Фройд був переконаний, що людська особа перебуває у болючій пастці. Психічна енергія життя, за його переконанням, походить від інстинктивних пожадань, які він називає Іда. Протилежно до анархії примітивних інстинктивних пожадань Фройд ставить Еґо – структуровану реальність нашого свідомого життя, яка походить від дисципліни, яка переформатовує і перенаправляє наші інстинкти, а яку нам накидає культура. Фройд вважав, що нема надії на те, що ми зможемо за допомогою цієї культурної дисципліни привести свої інстинктивні пожадання у стан глибокої гармонії. Як влучно зауважив Філіп Ріфф у своєму синтезі теорії психоаналізу Фройда, в книзі «Ум одного мораліста» (1959), ціль терапії, як її бачив Фройд, не вирішення конфлікту між Ідою та Еґом, а пошук способу, щоб ними гуманно і науково управляти. Ріфф вірив, що дисципліна та обмеження інстинктивних пожадань є необхідною умовою цивілізованого життя і тому з острахом спостерігав за культурним радикалізмом 69-х років ХХ століття.

У свою чергу Бравн, як і більшість оптимістичних американців, що займалися Фройдом, вважав фройдівську згоду на дисциплінування пожадань невиправдано песимістичною. Бравн вважав, що не можемо задовільнитися перспективою постійної холодної війни між Еґо та Ідою. Він був переконаний, що Іду потрібно сприймати, як єдине найглибше і єдиноправильне джерело життя. На його думку, йдеться про життєву енергію, яку потрібно цінувати і почитати, а не притискати і дисципліновувати. Бравн вважав своє рішення на користь неконтрольованих інстинктивних пожадань геніальним виходом із ситуації.

Тут мусимо зауважити, що Фройд, як і більшість сучасних наукових суспільних дисциплін, мусів стикнутися із спантеличуючим фактом: те, що здається найприроднішим і найінтенсивнішим виміром душі – наші інстинктивні пожадання – завжди і всюди мусять бути під контролем і над ними мусять домінувати моральні ідеї та культурні норми. Але звідки цим ідеям та нормам влада?

У традиційних культурах ця влада походить згори. Для Платона джерелом цієї влади є трансцендентна напруга всієї реальності у бажанні повернутися до трансцендентного джерела свого існування. Біблійні релігії тут простіші – Бог є джерелом морального механізму, даного Ним як закон.

Фройд схилявся до натуралістичного пояснення цієї влади. І це його привело до парадоксу: як дисциплінуючі накази Еґа можуть бути повні енергії, якщо джерелом енергії є інстинкти?  

Платон, Аристотель, сучасний гуманізм і пожадання

У традиційній перспективі тіло сприймається як підпорядковане душі, а наші інстинкти, насправді, спрямованими до вищої цілі. Платон зауважив, що еротично нас потягає краса тіла іншої особи, але інтуїтивно відчуваємо, що цей потяг, це пожадання спрямоване до чогось вищого, бо це наше пожадання не може бути задоволеним до кінця, адже людські тіла старіють, псуються і втрачають свої еротичні характеристики. Тому стараємося їхню красу увіковічити у вічному матеріалі – мармурі. Але навіть це, вважав Платон, не може задовільнити людську душу. Тому, вважав він, потрібно своє еротичне пожадання за гарними тілами перетворювати в інтелектуальне споглядання своєї ідеї краси.

Аристотель на це не дивився поетично. Він вважав, що ми мусимо підпорядковуватися культурним нормам, які спрямовують наші пожадання у тривалі форми – чесноти. У своїй «Поетиці» він хвалить трагедії, які розпалюють наші емоції, але потім через прийнятні події ведуть до закінчення, яке просвітлює і витверезвлює публіку.

Ця потреба самодисципліни стала ще сильнішою в християнській традиції. Святий Августин бачив, що первородний гріх псує наші пожадання й спрямовує їх до егоїзму. Він бачив, що ми спрямовані до чогось більшого, як тільки природня аристотелівська самодисципліна. Єдність з Богом, до якої спрямована людська душа, є понад нашими природніми можливостями. Тому нам потрібний божественний ремонт і виховання наших руйнівних пожадань, які спрямовують нас за межі цього світу. Віра, надія і любов підносять нашу душу в Небо. Ці реалії кілька століть потім св. Тома Аквінський назве надприродними чеснотами.

Модерний гуманізм відкидає це християнське бачення, але затримує його фундаментальну структуру. Кант сформулював так те, що він вважав універсальним моральним законом для всіх розумних створінь: критичний принцип може перетворити зовнішні заповіді у внутрішній закон, який особа приймає як власний, стаючи в цей спосіб власним вчителем і керівником. Романтикам не сподобалось це втоплення індивідуальності в універсальну, розумом визначену, гуманність. Поети, наприклад, молодий Вордсворт наголошував, що основним моральним законом є бути тим, чим ти дійсно є. Але тут романтики і Кант перебувають у згоді. Адже, за їхніми переконаннями, закон походить із людського «я» – з розуму, досвіду або просвітлення чи самопізнання.

Не дивно, що Бравн вважав, що жоден із цих поглядів на людину не є задовільним. Адже, за його розумінням, кожен з цих поглядів вважає пожадання чимось, що мусить бути дисциплінованим, засуджуючи, на думку Бравна, людину на вічне відчуження – вічну війну між життям (тілом) і смертю (дисципліною). Тому Бравн мав переконання, що культура – це найбільший ворог людства. Він твердив, що ціль правдивого гуманізму – пошук нового метафізичного сну, в якому людина підтверджує верховенство сили пожадання в усій її примітивній, багатогранній збоченості.

Бравн закликає відхилити дисциплінуючий проект культури й прийняти здоров’я, в якому насолоджуються тварини. Знищення цивілізації – знищення дисципліни, репресії – ось великий імператив Бравна. Він закликає не формувати більше життя згідно з проектами прогресу, змагання і домінації, які посилюють Еґо, а жити у світі розбурханої розпусти, культивуючи діонізійський містицизм, або містицизм тіла, в якому недифернційована біологічна маса  – тіло, просто шукає і знаходить своє задоволення. На переконання Бравна необхідно, щоб люди були ведені інстинктами, як тварини, а це призведе до кінця історії й встановлення позачасового, незмінного, анархічного царства пожадання.

Метафізичне відкидання закону й прийняття спонтанності.

Легко критикувати Нормана О. Бравна. Його екстатичне закликання «діалектичної метафізики надії» може звучати повністю безнадійним, а його діонізійський екстаз виглядає занадто награним, але його рухлива метафізична фантазія дала йому можливість розпізнати наслідки сучасних, натуралістичних концепцій культури. Сьогодні ніхто не говорить про «містицизм тіла», але постмодерна культурна теорія навчає, що соціальні норми і культурні ідеали ніщо інше, як скам’янілі прояви примітивних вимірів людської психіки: сексуальних пожадань, жадання влади, прагнення до домінації і т. п. Вона навіть наші егоїстичні цілі: бути стрункими, чи вдягатися за останнім словом моди, аналізує, як суспільні конструкти, проваджені маніпулятивним маркетингом і пришвидшувані капіталістичним прагненням до профіту. Вона всі норми, включаючи і ті, які ми собі накидаємо, виводить із фундаментального кола пожадання.

Усі теоретичні тенденції в суспільних науках, що домінують останніх 40 років, вкладаються в те, що пропагує Бравн. Пов’язує їх метафізичне відкидання закону й прийняття спонтанності, як єдиної норми. Такі терміни, як «метанарація», «одноголосність», «фундаментальність», «присутність» сприймаються, як прояви авторитарної істини. Тому не дивує, що подібні терміни зараз використовуються для того, щоб когось дискредитувати. Протилежно від старих принципів і стабільних істин терміни «різноманітність», «відмінність», «гетерогенність», «відсутність» сприймаються як позитивна альтернатива. Сьогодні «маргінальність» блищить як провідна зоря. «Іншість» – як сила визволення. Зараз тяготіється до антиномійного (антизаконного) ідеалу.

Італійський філософ Джані Ваттімо дає цьому доволі чіткий і зрозумілий приклад. У своїй книзі «Після християнства» (2002) він пише: «Філософія сьогодні дивиться на Буття, як на подію, і як на долю занепаду». Сучасний колапс християнства, як джерела закону для індивідууму і для суспільства Ваттімо оцінює як вираз метафізичного сну нашої епохи, в якому Бог виступає як Той, Хто проти закону. У цьому світогляді Христос виступає не як Той, Хто прийшов виконати Мойсеїв Закон, а як Той, Хто прийшов закон знищити, забрати закону його нормативну силу. Тобто в цьому світогляді вже не Христос, а Антихрист.

Вплив Мішеля Фуко

Мало сьогодні науковців, які мають такий же талант до метафізичної риторики, як Ваттімо, або хочуть давати теологічне бачення людського розвитку. Але практика студіїв культури останніх десятиліть сповнена саме такого світогляду, який описує Ваттімо. Ще свого часу Бравн написав цілу главу, щоб показати, що «гроші – це сміття». Його висновок був – повне розчарування нормами громадянського суспільства. Сумніваюсь, що Мішель Фуко – наймодніший зараз теоретик культури, читав твори Бравна. Але його інтелектуальна діяльність була присвячена саме руйнуванню норм громадянського суспільства. Сьогодні практично всі теоретики культури користуються його надбанням, його аналізом: те, що є шляхетним культурним ідеалом, або возвишеним баченням життя, для них властиво є інтелектуально прикрашеним бажанням домінації, або класовим інтересом, або метафізикою присутності. Звідси, від Фуко класичний постулат нашого постмодерного часу: культура – це скам’янілий, суспільно прийнятний і риторично прихований вираз пожадань тих, хто має владу.

Цей постулат теоретиків культури став сьогодні настільки поширеним, що, фактично, перетворився на несвідоме переконання.

Письменник і теоретик літератури Марк Словка в «Harper’s Magazine» гостро виступив проти того, що він назвав величезним засиллям економічного раціоналізму в сьогоднішній вищій освіті. «Ми є», – пише він – «загіпнотизовані квартальними звітами і межами прибутків». І проти цього менталітету опанованості грошима Словка виступає за важливість культури в надії на відновлення «глибокої громадянської функції мистецтва і гуманістичних наук». Але цей гуманіст насправді є громадянином царства пожадання: «Вірю, що нами не настільки панує світ товарів і послуг, наскільки нами панує нематеріальний світ наших капризів, забаганок, припущень, помилок і брехні». Такий моторошній світогляд типовий для нашого часу. Культура вже більше не сприймається, як метафізична. Замість цього ми вважаємо, що культурний ідеал і гуманістичні норми життя насправді – це перевдягнені й оманливі висловлювання… Словка не доводить до кінця свою думку. Але сьогоднішня культурна та літературна теорія дає ту відповідь, якої Словка уникає: культурні твори мистецтва – рафінований вираз наших матеріальних, інстинктивних пожадань за задоволенням і домінацією.

Словкіна спроба ревіталізації гуманізму не може мати успіху, оскільки він не може собі уявити альтернативу царству пожадань. З якої причини ми мали б присвячувати себе мистецтву й гуманітарним дисциплінам? Хіба нас не вчать, що тут насправді йдеться тільки про пожадання інших, прибрані в метафізичні терміни й елегантні речення? Хіба в наших метафізичних снах не домінують картини пожадань: виражені, задоволені, сублімовані, потиснуті, перенаправлені, накинуті й здійсненні пожадання? Поки ми неспроможні замислити як постійне й істинне, щось окрім примітивних інстинктів, маємо сконцентруватися на економічні, медичні та психологічні реалії, які обіцяють максимальне задоволення. А якщо вже такою є наша доля, що пожадання має панувати над нами, тоді мусимо запізнати логіку її потоків і засвоїти наші постмодерні ролі бюрократів, терапевтів, менеджерів і всіх решти функціонерів, які є добре виправлені для аналізу й обслуговування Царства Пожадань.

Фундамент Царства Пожадань: задоволення сексуальних пожадань і жадання влади

Важливо розуміти, що фундаментом цього Царства Пожадань є максима, що суть життя – задоволення сексуальних пожадань і жадання влади. І це набирає форм, які співзвучні з моральною ревністю. Громадяни Царства поводяться, як новий Мойсей: Обирай життя! Царство Пожадань є метафізичним сном і людина сучасності трудиться, щоб його здійснити. І постулатом здійснення цього сну є те, що життя є кращим, гуманнішим, справедливішим настільки, наскільки вдається зменшити тиск традиційної моралі, щоб людині легше було потакати своїм пожаданням, щоб Іван міг стати Іванною.

Заради здійснення цього сну людина сучасності дає владу диктатурі релятивізму, яка пов’язана з усюди присутнім менталітетом політичної коректності. Кожне царство потребує правил і приписів, і Царство Пожадання їх має. Існують мінімальні, але добре означені межі дозволеного. Так, в цьому царстві гомосексуалізм – є нормальним, але сексуальні стосунки між дорослими і дітьми абсолютно є забороненими і підлягають строгому покаранню – а це історична аномалія. Марихуана для дуже малесенької кількості людей усе ще є табу, але куріння тютюну строго обмежується і вважається законною причиною для утисків. Роздільне відкладання сміття – чеснота, знак дбання про довкілля. Багато є і безнадійно незрозумілих правил. Яка точно різниця між випадковим сексом і ґвалтуванням після вечірки? Ну, звісно ж, відсутність згоди. Але що, якщо п’яне «так» є насправді «ні»? Ось такі «моральні» проблеми сьогодення.

Старі моральні традиції все ще присутні в розмитій формі, опираючись Царству Пожадання. Ніхто вже не ганить спільне дошлюбне життя, але коли пара стає вже серйозною, то очікується моногамія, а подружня зрада все ще вважається чимось поганим. Мало хто подивляє брехунів і обманщиків. Може, не завжди ми є моральні у власному житті, але все ще подивляємо батьківську жертовність заради дітей. Люди все ще вважають патріотизм чимось добрим. Панування Царства пожадань усе ще не є абсолютним: часом усе ще відчуваємо вину за якесь порушення, а часом навіть відчуваємо натхнення моральним ідеалами.

Але при сучасному режимі моральні авторитети вже мають іншу функцію – зменшення психологічної домінації морального авторитету. Вчитель тепер навчає своїх учнів у школі: не маємо права судити інших. Діє антизакон царства: заборонено забороняти.

Найбільша загроза сучасності не ісламський тероризм, глобальне потепління, ядерна зброя, геноцид, бідність, наскільки б ургентними ці проблеми не були. Антиномійська революція (революція проти закону) в постмодерній епосі є найглибшою екзистенційною загрозою для майбутності людства. Оскільки саме вона руйнує моральний капітал, який є необхідним для вирішення всіх, перелічених і не перелічених, загроз. У найбагатших і найвпливовіших країнах світу домінує інтелектуальний клас, окремі представники якого є самодисциплінованими, мають добрі наміри, але дають метафізичний пріоритет пожаданням. Вони навчають нас, щоб ми були слухняними громадянами Царства Пожадання, які не запитують що правильно, що істинне, а тільки що є здоровим і що є приємним.   

У своїх апокаліптичних фантазіях Бравн не бачив практичних наслідків своїх ідей. Замість обилля життя ми рухаємося в напрямку світу, який контролюється цинічною і патерналістською елітою, які користуються техніками маніпуляції людським стадом, яке керується власними примітивними пожаданнями і страхами. Можемо вже бачити первоплоди цього: усе більший клас, який дисциплінується страхом тюрми й приручається масовими забавами; дітей, паралізованих рецептурними ліками, зростаючу індустрію терапевтичної інтервенції, початки патерналістського контролю, який пропихається чи то у формі, що її пропонує бувший мер Нью-Йорка Майкл Блумберґ, або приховано пропихає Касс Санстайн, професор права, який, користуючись біхевіоральною економікою, пояснює, що планувальники політики можуть використовувати маніпуляції, щоб управляти свободою вибору людей. Сьогоднішні теоретики суспільства, які зацікавлені в загальному добрі, рекомендують добре осмислені «батоги для худоби» від благих економічних заохочень до застосування грубої смертоносної сили.   

Бюрократичні інструменти управління суспільством стають щораз важливішими, оправдовує їх філантропічна прихильність, а пом’якшує їх терапевтичне співчуття. Законодавче регулювання особистої поведінки, сімейного життя, суспільних стосунків щораз більше розширюється, щоб взяти на себе функцію впорядковування і гармонізації, яку ще нещодавно виконував неофіційний, але глибоко засвоєний моральний закон. Контролює нас постійно поліція, регулюють нами, управляють нами. Дисциплінують також і дітей багачів, але не моральними ідеалами, а брутальним змаганням за місця в найкращих коледжах й університетах, а потім за найкращу роботу. Так функціонує світ, який втратив здатність мріяти про щось більше, як тільки про пожадання, прагнути Вищого.

Р.Р. Рено

Джерела:    firstthings.com

Воїни Христа Царя