30.04.2015р. Б. / Ватикан відмовив послу-гею в акредитації

Папа Римський зустрівся з кандидатом на пост глави французької місії у Ватикані і особисто заявив йому про свою відмову в акредитації, пише Стефано Монтефорі в статті, надрукованій в газеті Corriere della Sera.

«Папа Франциск прийняв у Ватикані призначеного Парижем три місяці тому Лорана Стефаніні і в особистій розмові підтвердив йому відмову акредитувати його у Ватикані. Новина була поширена виданням Canard Enchaîné та підтверджена агентству AFP джерелом, близьким до досьє. Стефаніні, 55 років, віруючий католик, вкрай компетентний для цієї ролі, є геєм», - пише кореспондент.

5 січня французький уряд зробив свій вибір на користь Стефаніні, людини виняткової культури, призначеного Ніколя Саркозі главою протоколу Єлисейського палацу. Франсуа Олланд зберіг за Стефаніні цю посаду. У період з 2001 по 2005 рік Стефаніні був другою особою в посольстві Франції у Ватикані, потім був радником з релігійних справ в МЗС Франції. Стефаніні здавався ідеальним кандидатом, йдеться в статті. Однак його гомосексуальність стала вирішальною перешкодою: Ватикан не відповідав на подання Парижа, обравши мовчання, рівнозначне відмові.

З 1 березня французьке посольство при Святому престолі виявилося без посла. За даними Canard Enchaîné, в суботу Папа прийняв без зайвого шуму Стефаніні, пояснивши йому, що не має нічого проти нього, але негативно ставиться до одностатевих шлюбів і методів Єлисейського палацу, який намагався чинити на Папу тиск. Що стосується Єлисейського палацу, то він,  здається, вже готовий вибрати іншого кандидата, але поки продовжує вважати призначення Стефаніні справою принципу, пише кореспондент.

Джерела:  Сибірська католицька газета

Воїни Христа Царя

29.04.2015р. Б. / У Лейпцигу на аукціоні продавали ікони, написані на ящиках від снарядів

У Лейпцигу відбувся благодійний аукціон, на якому продавали ікони, написані на ящиках від боєприпасів, пише VIDIA.

Доброчинцям вдалось зібрати 1500 євро для потреб першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, який працює у зоні АТО.

Про це у Twitter повідомив посол України у Німеччині Андрій Мельник.

Незвичні ікони на понівечених дошках створюють українські художники Наталія Волобуєва, Олександр Клименкота Софія Атлантова у рамках доброчинного проекту “Боже, бережи Україну”.

Усі кошти від проданих робіт художники передають волонтерам, які займаються військовою медициною в зоні АТО та військових госпіталях України.

Джерело:    Воїни Христа Царя

28.04.2015р. Б. / ХХІІ Міжнародна молодіжна піша проща «Львів-Унів»

15-17 травня 2015 року, з нагоди свята чудотворної ікони Унівської Богородиці, відбудеться ХХІІ Міжнародна молодіжна піша проща «Львів-Унів». Цьогоріч тема співзвучна з надією та впевненістю: «Вихід є. Вихід триває».

У кожній непростій ситуації всі ми намагаємося віднайти Вихід. Очікуючи змін на краще, завжди надіємось на кращі зміни. І вони приходять, якщо покладаємось та довіряємо Всевишньому. Як колись через Мойсея Бог визволив свій народ та вказав на Вихід до обіцяної землі, так кожного з нас Він закликає до Виходу! Кожного у свій спосіб і у свій час!

Тож організатори прощі* запрошують всіх бажаючих, а особливо молодь покинути місце навчання, праці, комфортного проживання та вийти на зустріч Богу, ближньому та самому собі, щоб віднайти Вихід, який завжди є!

Розпочнеться цьогорічна проща о 7:00 годині Божественною Літургією в храмі Архистратига Михаїла (вулиця Винниченка, Львів). Після Служби Божої всі учасники записуються до груп і формують колону. Початок руху прощі о 9:00.

Дорога пролягатиме через м.Львів – с. Лисиничі – м. Винники – с. Соснівка – с. Городиславичі – с. Романів – с. Ганачіївка – с. Затемне – с. Коросно – с. Сивогори – с. Унів.

До Унівської Лаври прибудемо у суботу ввечері. Тоді ж розпочнуться нічні чування, що триватимуть до ранку. Програма чувань включатиме молитву, сповідь, благословення чудотворною іконою та похід на Чернечу гору. Закінчиться проща в неділю Архиєрейською Літургією та повним відпустом.

Під час усієї прощі колону супроводжуватиме медичний персонал, МВС і велогрупа.

На прощу необхідно взяти НАМЕТ, спальник, килимок, зручне взуття, теплий одяг. Всі важкі речі буде перевозити автомобіль.

А в рюкзак варто не забути покласти вервицю, кепку, дощовик, необхідні медикаменти, миску, ложку та горнятко.

Благодійний внесок – 40 грн.

Всі бажаючі зможуть повернутися до Львова автобусом, ціна квитка – 35 грн.

Контактний телефон: 0963803065 – Олег.

*Організатори прощі: братія Святоуспенської Унівської Лаври, ЛО ТУСК «Обнова», ГО «УМХ», Комісія у справах молоді ЛА, Комісія мирян ЛА, Львівська духовна семінарія Святого Духа, ГФ «Скеля», ГСПО «Тризуб ім. С. Бандери», Мальтійська служба; молодіжні спільноти: «Добрий Пастир», «Діти світла», «Юрська молодь», Аніматори ВІО, САД, ХРАМ, Фонд «Разом для молоді» за сприянням Управління внутрішньої політики ЛМР.

Джерело:    Воїни Христа Царя

27.04.2015р. Б. / «Якщо хтось віддає власне життя заради свого народу, тоді смерть є не так трагедією, як жертвою», − Блаженніший Святослав

Володимир Сологуб: У гостях програми «Україна сьогодні» - Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава Української Греко-Католицької Церкви. Ваше Блаженство, дякуємо ще раз за участь у нашій програмі і за те, що знайшли час для нас.

Блаженніший Святослав: Дякую щиро вам.

В. С.: Ваше Блаженство, Українська Греко-Католицька Церква була найсильнішою підтримкою для всього Євромайдану. Зокрема Ви не один раз були на головній сцені цієї Революції. Чи вважаєте, що всі наступні події, які закінчувалися смертями, разом із воєнною ситуацією на Сході України і сам Майдан були вартими цього нещастя?

Бл. С.: Думаю, що так. Присутність різних Церков на Майдані стала свідченням справжніх християнських цінностей, що мають бути наріжним каменем українського суспільства, європейської ідентичності нашої країни та нації. Звичайно, що наша присутність на Євромайдані була свідченням християнського миру та пастирської опіки над нашими вірними. Ми намагалися бути посередниками миру, аби захистити тих людей, котрі мирно відстоювали бажання жити у вільній і демократичній країні. Однак ми не досягли бажаного у своїй місії налагодити відносини з урядом сусідньої держави. Нашим пастирським обов’язком було збудити християнську свідомість перебування там, засвідчити християнські цінності.

В. С.: Але знову ж таки, аналізуючи перебіг Революції і дальші події, які принесли стільки горя та смертей для українців, чи ви досі вірите, що все це було доцільно?

Бл. С.: Ми, як християнам, маємо розглядати всі події крізь призму християнської віри. Якщо хтось віддає власне життя заради свого народу, заради кращого майбутнього, тоді смерть, однозначно, є не так трагедією, як жертвою, - жертвою, котра приносить надію, нове життя. Саме тому нам потрібно не просто сумувати, а й глибоко зрозуміти значення жертви тих, хто віддав власне життя заради друзів і кращого майбутнього України.

В. С.: З вашої позиції, як лідера греко-католиків, що потрібно, аби зупинити цю жертву, зупинити війну на Сході України?

Бл. С.: Це складне запитання, тому що війна – це найбільш божевільна річ у світі. Важко зрозуміти чи навіть знайти якусь логіку в цих воєнних діях на Сході України. Але, однозначно, Україна несправедливо перебуває під тиском сусідньої країни. Знову ж таки, ми є жертвами. Що повинно бути зроблено для того, щоб зупинити подібного роду агресію? Передусім ми повинні захищати свою Батьківщину. Це наш обов’язок, це наша честь. Може, за цих обставин, це є і воля Бога – бути здатним захищати життя, захищати своє майбутнє, захищати право на існування у вільній Українській Державі.

Разом із тим ми повинні говорити правду, тому що агресія проти України має багато вимірів, це не лише військові дії. Це також інформаційна війна. Тому ми, як християни, як лідери Церков, насамперед свідчимо правду. Ми намагаємося повідомляти інші країни про те, що насправді відбувається в Україні. Зокрема, нещодавно католицькі єпископи здійснили візит до Папи Франциска, і це було можливістю розповісти не лише йому, а й людям усього світу про те, що Україна тепер переживає гуманітарну катастрофу, найстрашнішу катастрофу з часів закінчення Другої світової війни. Тому нам так необхідна солідарність, і не лише християн, а й всіх людей доброї волі в усьому світі. Бо світова солідарність здатна зупинити агресію. Не лише переговори на дипломатичному рівні, а просто людська солідарність може допомогти Україні встояти. Крім того, це не лише зупинить цього несправедливого агресора, це допоможе запобігти діям проти Української Держави.

В. С.: Ви згадали про нещодавню подорож до Ватикану, підтримання контактів із Ватиканом. Очевидно, ви підтримуєте близькі стосунки з ним і Папою зокрема. Ви служили як єпископ УГКЦ в Аргентині, коли Папа Франциск був архиєпископом Буенос-Айреса. Чи могли б ви розказати нам, якою є думка Папи особисто, не офіційна думка Ватикану, з приводу війни в Україні?

Бл. С.: Святіший Отець, особисто, є дуже близьким до нас. Він відчуває всі болі постраждалих в Україні як власні. Будучи аргентинцем, він справді розуміє, яку позицію зараз посідає. Що він може зробити для України і що він може зробити, щоб зупинити цю агресію. Як ви знаєте, у минулому Папа двічі допоміг Аргентині, зупинивши воєнні дії. Спершу це була війна між Аргентиною та Чилі, згодом між Аргентиною та Великобританією. Звичайно, Україна не Аргентина, а Росія не Сполучене Королівство, але тим не менше Святіший Отець визнає, що більше влади має влада моралі, аби свідчити правду, аби розбудити свідомість не лише українців та росіян, а й усіх людей доброї волі.

В. С.: Чи розуміє Святіший Отець, що російська агресія спричинює загрозу не лише для України, а й для всієї Європи?

Бл. С.: Думаю, що так. Під час нашого останнього візиту ми засвідчили своє глибоке занепокоєння з приводу ситуації в Криму, на Сході України, і він, особисто, був цим дуже зацікавлений. Папа попросив наших єпископів із Донбасу та Криму виступити, пояснити, якою є насправді ситуація на тих територіях. Тому Святіший Отець Франциск є справді з нами. Наприкінці нашої зустрічі він дружньо сказав, що «є до наших послуг». «Я є ваш слуга у цьому нещасті», - так він сказав. Звичайно, політика Ватикану є дещо іншою. Ми очікуємо чогось більшого від Ватикану як від держави і суб’єкта міжнародних відносин. Однак представники папського престолу та ООН звернулися до нас із пропозицією гуманітарної допомоги для України. Він є з нами. Він розуміє, що ми є жертвами. І, звичайно ж, у цій ситуації, Бог є з тими, хто страждає, а коли Бог з нами, то Святіший Отець відчуває, що має бути з нами також.

В. С.: Чи думаєте ви, що цей факт єдності Святішого Отця з вами, те, що він називав себе вашим слугою, другом, зумовить видання від імені Ватикану постанов, заяв, декретів із засудженням агресії та війни у Східній Україні?

Бл. С.: Сподіваюся на це. Я не можу сказати точно, які дії чи заяви будуть видані Ватиканом у майбутньому, але ми декілька разів чули від речника Ватикану про те, що ці військові дії в Україні порушують міжнародне право. Звертаючись до принципів міжнародного права, папський престол визнає це несправедливою агресією наших сусідів проти України. Проте, без сумніву, ми б хотіли, щоб Ватикан був більш чітким у своїй позиції. Попри все, Святіший Отець є добре проінформований і ми сподіваємося, що не тільки за деклараціями, а й за конкретними діями Католицької Церкви Україна буде підтримана як католицькою, так і світовою спільнотою.

В. С.: Багато священників Російської Православної Церкви (Московського патріархату) досі підтримують захоплення Сходу України. Чи думаєте ви, що є шанс, щоб Українська Православна Церква та Українська Греко-Католицька Церква якось пробачили цих людей за скоєне, примирилися в майбутньому, по завершенні війни?

Бл. С.: Примирення – це не лише простити чи забути щось. Примирення, найперше, означає говорити правду, визнати, що наш противник має власну гідність. Дуже важливим є вміння слухати інших і бачити в них подобу Божу. Простити не має означати приймати агресію чи злочини. Примирення передбачає своєрідну свободу від тих злочинів. Примирення означає зміну та очищення пам’яті. Це вимагає зусиль з обох сторін, як від українських християн, так, сподіваюся, від християн Росії. Ви згадували, що навіть деякі священики Православної Церкви підтримують ці військові дії… Що ж, хочеться, аби їхня присутність там була справді християнською та пастирською, яка б зупиняла їхніх вірних від скоєння злочинів супроти людей і законів моралі. Позаяк це є обов’язком капеланів – запобігти злочинам, допомогти кожному в особливих потребах, залишаючись насамперед людиною. Бо навіть наш ворог має власну гідність. Якщо інша сторона матиме не ідеологів російської пропаганди, а справжніх пастирів, священиків – можливо, у майбутньому буде надія на примирення.

В. С.: Ви думаєте, що це реально, якщо на другому боці є священики, котрі благословляють своїх військових на цю війну, благословляють їх іти і вбивати українців? Чи це все можливо?

Бл. С.: Упевнений, що в майбутньому всі ці злочинні дії будуть розкриті і ми дізнаємося, чим керувалися ці священики. Чи вони просто ідеологи, котрі власними руками, зі зброєю, вбивають власних солдатів, чи вони піклуються, як ви згадали, про душі. Думаю, що це час з’ясування правди, і ми побачимо, хто ми є як християни і хто ми є як священики. Можу запевнити вас, що священики Греко-Католицької Церкви піклуються про душі. Це їхня основна мета – засвідчити славу і гідність наших солдатів, запобігти поширенню ненависті до ворога.

В. С.: Ви згадали, що священики Греко-Католицької Церкви перебувають на Сході України. Є декілька капеланів на передовій. На Вашу думку, що мотивує їх покинути все, відправитися на Схід України і служити там?

Бл. С.: Найперше і найважливіше – це покликання пастиря, священика бути поруч зі своїми вірними, підтримувати їх, особливо там, де їм загрожує найбільша небезпека. Коли ці молоді хлопці стоять перед обличчям смерті – присутність священика є вирішальною. Думаю, що це також розуміння обов’язку – підвести їх до передової. Намагаюся підтримувати зв’язок із капеланами: вони діляться зі мною досвідом вражаючих і зворушливих ситуацій. Наші капелани ніколи не торкаються зброї, але щоразу торкаються своїх бронежилетів, тому що снайпери стежать за священиками та медиками. Саме тому капелани є настільки безцінними для наших солдат. Навіть без зброї – вони добре захищені.

В. С.: Як ви думаєте, чому снайпери переслідують українських священиків?

Бл. С.: Насамперед тому, що присутність священика є ознакою Божої присутності. А це можливість не боятися і виконувати свій обов’язок належним чином. Тільки-но священик буде вилучений з цієї ситуації, навіть снайпер зрозуміє, що українська армія слабшає. Тому священик – перша мішень для снайпера.

В. С.: Ваше Блаженство, яким ви бачите покликання Української Греко-Католицької Церкви саме зараз, у час війни у вашій країні?

Бл. С.: Наше покликання – бути Церквою, Тілом воскреслого Христа. Звичайно ж, є багато вимірів нашої присутності всередині суспільства: надання допомоги солдатам, біженцям, потребуючим, створення простору для діяльності волонтерів. Однак наш головним обов’язок і мета – це бути «механізмом» Господньої благодаті, видимим знаменом того, що Бог є з нами. Ми повинні були вчителем Божого Слова для нашої нації. У час подібної кризи люди ставлять багато складних запитань, багато «чому?». І лише у світлі Божого Слова ми можемо знайти відповідь. Це саме те, що слід нам, як Церкві, зараз виконувати.

В. С.: Ваше Блаженство, це, мабуть, моє останнє запитання… Декілька тижнів тому з’явилася новина про те, що Президент Порошенко надіслав запрошення Папі Франциску відвідати Україну. Папа прийняв це запрошення. Коли Україні очікувати візиту Папи?

Бл. С.: Думаю, про це слід запитати Святішого Отця. Але мені також було приємно занести Папі Франциску своє запрошення від імені нашої Церкви. Тому не лише Президент Порошенко, а й християни України запрошують Святішого Отця відвідати нас. Поки ми не отримали відповіді. Сподіваємося, що ближчим часом Римський Архиєрей приїде і торкнеться ран нашої нації, принесе слова надії та розради, і сама його присутність поміж нами стане вражаючим, видимим знаком того, що війна закінчиться, що ми матимемо можливість відбудувати нашу країну і зоставатися вільною нацією під Господом.

В.С.: Ваше Блаженство, дякуємо, що були з нами.

Джерела:    uatoday.tv

Департамент інформації УГКЦ

26.04.2015р. Б. / Дивна релігія – християнство

Можливий кандидат у президенти США від Демократичної партії Гіларі Клінтон минулого тижня в Нью Йорку заявила, що релігійні переконання, які засуджують так звані репродуктивні «права» мають бути змінені. У реальності пані Клінтон ствердила, що релігії, які засуджують контрацепцію та аборти мають зректися своїх переконань.

Ця заява чітко показує, як борці за «право» на вбивство сприймають питання вартості людського життя і право на віросповідання релігії, яка створила цивілізацію, у якій вони живуть і здобутками якої вони користуються.

Ліві та ліберали уже давно показали, що вони дуже специфічно розуміють питання свободи. І чи не найвиразнішими виразами такого розуміння стали тоталітаризми ХХ століття: комунізм, націонал-соціалізм, фашизм. Слід одразу зауважити, що брехню про начебто правий характер фашизму і нацизму вигадали саме ліві. Оскільки один і другий тоталітаризм були виразно лівацького характеру. Не слід забувати, що нацизм – це національний соціалізм, а фашизм у своїх поглядах на суспільство доволі близький до соціалізму.

У сучасному світі саме ліві та ліберальні уряди своїми діями загрожують основним людським правам, зокрема право на життя (аборти, контрацепція, евтаназія) та право на свободу віросповідання (державний примус толерування гріха через зобов’язання сприяти абортам, контрацепції, гей-«вінчанням», накиданням гендеризму, насильницьким запровадженням у школах і дитсадках так званого сексуального виховання, яке, насправді, є нічим іншим, як пропагандою сексуальних збочень). Саме ліві й ліберали, які часто кричать про свободу й толерантність, докладають прости таки титанічних зусиль, щоб в ім’я свободи скасувати свободу, в ім’я толерантності скасувати толерантність.

Події у Франції, пов’язані з накиданням суспільству ліберальних законів стосовно «прав» ЛГБТ, боротьба хорватів проти накидання гіперліберального сексуального виховання у школах, боротьба на захист традиційного шлюбу в Словенії, реформа системи охорони здоров’я в США – це лише частина випадків боротьби суспільства проти ліво-ліберального тоталітаризму. Зараз боротьба розгортається в Канаді, де ліберальний уряд, очолюваний декларованою лесбіянкою Кетлін Вінн, всіма силами прагне запровадити гіперліберальне сексуальне виховання у дисадках.

І християни в цій ситуації вимушені захищати себе і своїх дітей від зазіхань лібералів та ліваків на право на вільний вибір світогляду, право на свободу віросповідання, право батьків виховувати дітей згідно з власним світоглядом. Діяльність лівих і лібералів у сфері освіти та питань свободи совісті, як дві краплі води, нагадує діяльність їхніх ідеологічних братів комуністів.

Християнство, основою якого є віра у те, що Сам Бог терпів, помер і воскрес, щоб дарувати свободу кожній людині, не може прийняти людиноненависницькі теорії лібералів та лівих, які узаконюють вбивство і відбирають право на низку людських свобод. Якби християнство прийняло «право» на аборт і контрацепцію, «право» використовувати людських ембріонів у наукових дослідах, «право» використання людини в косметичній та харчовій індустрії, «право» на зваблення і розбещення дітей та неповнолітніх, «право» держави повністю контролювати сім’ю і виховний процес, «право» на знищення самого поняття сім’ї і людини через помилкові ідеології, «право» гріх не називати гріхом, воно тим самим заперечило би саму свою сутність – любов до людини, за яку страждав і помер Бог. Саме тому конфлікт між лівою, ліберальною владою і християнством неминучий. Саме тому християнство і заважає лівим та лібералам. Адже християнство стоїть в обороні людини, а не в обороні ідеології.

Християнин, який дійсно любить брата, не може мовчати на боротьбу за різні «права» на гріх. Оскільки усвідомлює собі безмежну вартість кожної людини в очах Божих. Адже усі ідеології, які обіцяють людське щастя без Бога, – ніщо інше, як зваблення людини, віддалення її від єдиного джерела її щастя – від Бога. Людина створена Богом. І Він заклав у її природу певні принципи, які Він же ж і звістив нам, як Десять Своїх заповідей. Дотримання цих заповідей, життя узгоджене з ними – і є єдина інструкція, як осягнути людині щастя. Чергові обіцянки побудувати рай на землі, рай без Бога, рай протилежний від Його Закону, рай, побудований на протиставлені Божим Заповідям, можуть привести тільки до руїни, як до неї вже привели комунізм, нацизм і фашизм. Як влучно сказав митрополит Львівський Владика кир Ігор (Возняк): «Нічого не допоможе людині, коли вона своїм життям йде у розріз Божій волі». І усвідомлення християнином цього, змушує його підняти свій голос на захист цінностей, які ліберали та ліві пробують зруйнувати.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

25.04.2015р. Б. / За останні 50 років було абортовано понад два мільярди дітей по цілому світі

Коли замислитись про кількість зроблених абортів у будь-якій країна світу, то дані про втрати просто приголомшують.

Лише в США з 1973 року, коли були узаконені аборти, дотепер загинуло 57 мільйонів дітей від абортів. А якщо врахувати дані про зроблені аборти в кількох штатах, де аборти було дозволено ще раніше, то ця цифра буде ще більшою.

А скільки дітей загинуло від абортів у маштабі цілого світу? Ця цифра просто неймовірна, а наслідки цього злочину впливають і дотепер на нас, бо було знищено ціле покоління шляхом геноциду ненароджених дітей.

Ось які дані прозвучали у доповіді організації Human Life International:

На конференції у Римі в березні цього року Джозеф Міні (Joseph Meaney), директор Міжнародної координації міжнародної організації захисту життя Human Life International аргументовано доводив, що аборти завдають удару не лише по найбільш незахищеним, а по економіці країн. Перед початком конференції у розмові з кореспондентом Радіо Ватикан Міні пояснив, що за останні 50 років було абортовано більше ніж два мільярда дітей. Це майже третина людства. Ці втрати завдали серйозної шкоди економіці.

Міні довів помилковість аргументу відомої книги з економіки Фрікономіка (Freakonomics), у якій сказано, що аборти у США вплинули на спад злочинності на 50%, і тому спричинили соціальну вигоду в розмірі понад 30 мільярдів доларів щорічно.

Міні заявив, що автори розрахунків «зробили помилку, бо робили розрахунки за станом після події, вважаючи що те, що було опісля, спричинено попередніми обставинами...а це часта помилка».

«Давайте скажемо чесно, — сказав він. — Аборт ніколи не є допустимий. Навіть коли аборт може дати певну економічну вигоду. Аморально вбивати невинних дітей. Але потрібно спростовувати аргументи людей, які вважають їх змістовними. Важливо спростувати подібні аргументи, щоб у людей не було додаткової причини робити гріх аборту».

Джерела:   Католицький медіа-центр

Воїни Христа Царя

24.04.2015р. Б. / Літургійний огляд Св. Тайни Подружжя в Українській Церкві

Створенню сім’ї в українському народові завжди надавалося великого значення. Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість – своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась різними традиційними підходами. У структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть.

Християнське подружжя в перші століття

В ранній Церкві особливого чину подружжя не існувало. Молода пара отримувала благословення єпископа, саме ж таїнство здійснювалося участю її в Євхаристії і причастям Св. Крові і Тіла Христових. Першу згадку про це ми зустрічаємо у св. Ігнатія Богоносця, який пише:

«Тим, які женяться і виходят заміж, потрібно встановити союз з відома єпископа, щоб подружжя було в Господі»[1].

Ми не можемо з точністю твердити про те, чим було це «знання» єпископа: була це його згода на дане подружжя між членами спільноти чи пряме літургійне благословення молодої пари. Однак, єпископ в богословії св. Ігнатія розглядається як голова церковної громади, без якого неможна «ні хрестити, ні здійснювати трапезу любові»[2], тому все в спільноті повинно відбуватися з його відома і, в ідеалі, при його присутності і участі.

Святитель використовує тут для окреслення тайни подружжя ту ж термінологію, яку він часто вживає і для визначення Євхаристії - «єдність». Тому можна зробити висновок, що тісний стосунок тих, які вступають в подружжя, видимо реалізувався в Євхаристії як в «Тайні єдності», яка, в свою чергу, була ознакою єдності єпископа і спільноти.

Це підтверджується і текстами Тертуліана[3]. В його творах дуже часто згадуються церемонії, що були пов’язані з встановленням подружжя в нехристиянському світі. Це заручини і весілля з відповідними церемоніями: передачею обручки нареченим нареченій, поєднання рук, покриття нареченої шлюбним покровом, весільною процесією, вінці, весільний договір тощо.

Що ж торкається укладання подружжя, то Тертуліан чітко свідчить про нього в своїй праці «До жінки», де говорить про подружжя між християнами, яке «встановлює Церква, і підтверджує приношення (Євхаристія), і закріплює благословенням, ангели сповіщають і Отець одобрює»[4].

Тут ми знаходимо важливий зв’язок з Євхаристією і наявність шлюбного благословення єпископа або пресвітера.

Основні елементи чину

Для християнського Сходу вінець став основним символом, що дав назву цілому чину «вінчання» (stefanwma)[5]. Вінець є дохристиянським весільним символом, і до його християнізації приклалися насамперед твори св. Івана Золотоустого, що підкреслюють ідею вінка як символу перемоги над плоттю в новозавітній перспективі:

«Їм (молодим) кладуть на голову вінці, бо вони непереможені, і прямують до подружнього ложа, не будучи подолані похіттю. Якщо хтось, будучи рабом пристрасті, передається блудницям, то як він може отримати вінець на голову, будучи переможеним?»[6].

Рим використовував в якості символа свого чину інший елемент – весільне покривало (velamen), яке носила наречена в час римського весілля. Те, що вінок не мав на Заході великого значення, можна пояснити впливом Тертуліана, ригоризм якого надовго поставив під сумнів принципову можливість такої символіки[7]. Поступово на Заході весь чин отримав назву velatio[8]. Цей обряд, який, як і вінчання, походить з дохристиянських часів, згадується численними християнськими авторами як головна частина церковного обряду з кін. IV ст.: папою Сіріціусом (384 – 399 рр.)[9], св. Амврозієм Медіолянським (пом. 397 р.)[10], Павлом Ноланським (пом. 431 р.)[11] і інші. Цей символ проіснував на Заході до пізнього Середньовіччя.

Ще один дохристиянський символ був перейнятий як на Сході, так і на Заході. Обручка, що з початком виконувала роль подарунка в час заручин, вже практично цілком загубила до VI ст. свій «економічний аспект», і тепер мала лише символічне значення. Саме в такому розумінні його перейняли християни як дар, через який висловлювалася ідея вірності нареченої і нареченого, як «обручки вірності» anulus fidei[12].

Схід зберіг обручку там, де вона знаходилась початково, тобто в чині сватання або заручин, і зробив її центральним символом цього богослужіння. На Заході обручка з плином часу стала елементом самого ж весілля. При цьому Захід надовго зберіг стародавню римську практику, згідно якої на заручинах було тільки одне кільце, яке наречений передавав нареченій, на Сході ж ідея єдності подружжя і їх рівності перед Богом висловлювалася символічним використанням двох обручок[13].

Дуже швидко в обряді вінчання розпочали використовувати Пс. 127 «Блаженні всі, що бояться Господа», як це ми бачимо з письмового весільного поздоровлення св. Григорія Богослова[14]. Використання церковних пісноспівів мало за мету витіснити поганські весільні гімни із народного пізнання, так, як їх зміст протистояв християнському віровченню.

Сьогоднішній чин заручин і вінчання є результатом довгого і важкого розвитку в рамках візантійської літургічної традиції[15]. До початку книгодрукування, коли відбулася кінцева уніфікація візантійського богослуження, ми практично не знаходимо двох манускриптів, що мають повністю ідентичний літургійний чин Тайни Подружжя. Ми зупинимося лише на найбільш важливих і цікавих моментах заручин і вінчання, розбираючи їх історико – літургічний аспект.

Стародавній доступний нам евхологій[16], Barberini 336[17], подає просту і зрозумілу двохступеневу структуру літургічного обряду шлюбу: заручини і вінчання.

Кожний з них є самостійним чином з власними приписами, початковим возгласом і відпустом. Візантія перебрала дохристиянську схему «заручини – весілля», беручи її за основу створення власного богослужіння. Звичайно, що Церква при цьому цілком християнізувала зміст обидвох частин встановлення шлюбу. На протязі століть виникла тенденція здійснювати обидва чини за можливістю ближче один до одного, або як єдине ціле, як це відбувається в більшості випадків сьогодні. Так, вже кодекс Coislin 213 (1027 р.) свідчить про те, що в Константинополі при дворі імператора в той час була можливість здійснювати заручини і вінчання разом[18]. Хоч в даному випадку дві служби з’єднювалися в одну і часовий поділ зникав, Церква поділила їх у просторі, і той же самий кодекс вперше твердить, що при одночасному здійсненні заручення відбувалося в притворі, а вінчання – в самому храмі (у випадку розділеного обряду заручини також повинні відбуватися в центрі храму).

Заручини

Найстаровинніший кодекс Barberini 336 подає нам лише дві молитви для заручин, що знаходяться і в сьогоднішньому чині: «Боже вічний ...» і «Господи Боже наш...»[19]. Тут не знаходимо жодної рубрики і навіть немає згадки про обручки, тому ми не можемо з точністю сказати, читалися ці молитви чи вони були частиною домашніх заручин, на які запрошувався священик.

Обручка стала символічним центром чину заручин. Цей дохристиянський елемент був перебудований на християнський лад, що ясно бачимо із слів молитов, особливо з останньої молитви заручин «Господи Боже наш, Ти був супутником слуги патріарха Авраама...».

У відношенні матеріалу обручок ми знаходимо в евхологіях два основні варіанти: золото і залізо[20] або золото і срібло,[21] і ця остання практика поступово стає найбільш поширеною. Дві однакові за формою обручки повинні були підкреслити єдність подругів в шлюбі, а різний матеріал виражав різні ролі в нім чоловіка і жінки.

Більшість стародавніх евхологіонів не згадують жодних слів, які проголошував би священик при накладанні чи обміні обручок. Деякі кодекси просто пропонують декілька стихів з Св. Письма.

Сучасна форма, в якій присутні імена нареченого і нареченої, зустрічається лише в Синай 996[22].

З обміном перстенів було тісно пов’язане і поєднання рук молодих, яке звершував священик. Цей елемент зустрічається в багатьох кодексах і є символом нерозривного зв’язку нареченого і нареченої.

                                 

Вінчання

Пс. 127, що використовувався при заключенні шлюбу на Сході вже з IV ст., зустрічається в більшій частині евхологіїв і під час його співу священик вводить молодих в храм.

Деякі евхології твердять про те, що молоді самі приносять вінці і спільну чашу перед початком вінчання священику, який ставить їх на престіл[23]. Подана рубрика зрозуміла з причини того, що вінці після вінчання залишалися в будинку молодят (в той час вони були не з металу, як сьогодні, а звичайними вінками з квітів), а спільна чаша із стікла розбивалася після випиття, про що мова піде нижче.

Одним з найбільш пізніх елементів є питання про намірення укласти шлюб перед початком вінчання. Лише через Требник Петра Могили 1646 року (далі Могила 1646)[24] запитання про бажання встановити шлюб з’являються в XVII ст. і в наших богослужбових книгах. Деякі православні Церкви (напр., Болгарська, Румунська) до цього часу здійснюють вінчання без них.

Початок вінчання в різних кодексах різний: в більшій частині стародавніх списків чин розпочинався словами «Благословен Бог наш...», після якого розпочиналося «начало обичне» і лише поступово на його місце стає сьогоднішній возглас «Благословенне Царство...»[25].

Вінчання згідно більшій частині евхологіїв повинно було здійснюватися після літургії, будучи самостійним богослуженням, і лише декілька кодексів вносять його в літургію.

Велика єктенія знаходиться вже в Barberini 336, однак текст і число прохань за наречених сильно змінюються в різних евхологіонах.

Найдавніша і центральна з трьох сьогоднішніх молитов, що передує хвилині вінчання, є молитва «Боже святий...», створення якої деякі науковці відносять до ІV ст.

В загальному кількість молитов і їх тексти різняться між собою в усіх списках. Практично неможливо знайти два евхологіона з одинаковим набором текстів, однак молитва «Боже святий...» присутня у всіх візантійських текстах незалежно від часу і місця виникнення.

У відношенні самого моменту вінчання найпростішу рубрику ми зустрічаємо в Barberini 336, де говориться, що священик «вінчає обидвох і з’єднує їм руки», не промовляючи при цьому нічого.

Слова «Вінчається раб Божий ім’ярек... в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь» вперше ми зустрічаємо в Патмос 103. Цей імперсональний вираз побудований, мабуть, за аналогією із словами Тайни Хрещення «Хрещається раб Божий...» і підкреслює активну Божу дію при поєднанні подружжя.

Євхаристія і спільна чаша

Важливу роль в християнізації поганської весільної церемонії мав зв’язок вінчання з Євхаристією. Свідоцтва про Євхаристію в поєднанні із шлюбом ми зустрічаємо практично одночасно на Заході і на Сході. Вже Barberini 336 подає невеличку рубрику: «після «Амінь» підносить (священик) їм животворне причастя, і відпускає (їх)»[26].

Чин вінчання завершується причастям молодих, що, очевидно, разом з покладанням вінців було другою важливою літургічною дією чину. Одним із перших текстів, в якому наречені не причащаються, належить до XV ст[27]. Св. Симеон Солунський (пом. 1420 р.) підкреслює важливість причастя під час вінчання, тому що він розглядає Євхаристію в якості висхідного пункту і початку шлюбної єдності[28]. Однак одночасно він закликає до збереження цієї практики і захищає її, що свідчить про поступове її зникнення.

Невластивий, в сьогоднішній час відсутній звичай – це розбиття спільної чаші після її випиття. Можливо, це є тяглість з юдейської традиції, так як вона неодноразово згадується в талмудських джерелах.

Обхід кругом тетраподу

Обхід нареченими і священиком тетраподу з покладеним на ньому Євангелієм при співі: «Ісайє, ликуй...», «Святії мученики...» і «Слава Тобі, Христе Боже...» також є характерною особливістю візантійського чину вінчання. Вперше ми зустрічаємо згадку пісноспівів в кінці вінчання в Патмос 104[29], де після причастя рубрика наголошує: «всі співають: «Тобою радується...» і «Святі мученики...». Текст нічого не розповідає про будь – яку дію, що відбувалася в цей час, можливо, два тексти співалися в кінці чину. Однак чин цим не закінчувався, і як бачимо з евхологія Патмос 960[30], ці співи супроводжували святковий весільний похід, який направлявся з храму в дім молодих, де відбувалася святкова трапеза. Метою такого звичаю була, мабуть, християнізація весільної процесії. З іншої сторони, священик повинен був прочитати ще деякі молитви в домі молодих, тому подані тропарі служили свого роду поєднуючим елементом: похід розпочинався в церкві і закінчувався в домі весільної пари кінцевими молитвами. Тому джерела обходу тетраподу подружжям знаходятся саме в процесії за стінами святині.[31]

Краще зрозуміти історичну трансформацію даного звичаю допоможе нам порівняння з чином хрещення, де новоохрещений обходить купель при співанні «Всі ви, що в Христа христилися...». Цей елемент, як показали дослідження візантійських евхологіїв, виник із святкової процесії «новопросвічених», яка направлялася з баптистерія св. Софії в храм, де вони вперше приймали участь в Євхаристії. Таким чином «Всі ви, що в Христа хрестилися...» було поєднуючим елементом між Хрещенням і Літургією. Коли константинопільські евхології розповсюдились і в парохіальних храмах, де хрещення часто здійснювалося не в хрещальниці (у випадку її відсутності), а в самій церкві, святковий похід був перенесений в простий обхід купелі.[32] По аналогії можна уявити, що те ж саме відбулося і в чині вінчання, тільки процесія в даному випадку направлялась з храму в дім молодих. В результаті перенесення всієї урочистості в храм цілий похід став ледь можливий, і вона була скорочена до простого обходу тетраподу чи аналоя.

Самим пізнім з сьогоднішніх тропарів є «Ісайє, ликуй...», який зустрічається лише з XV ст.[33]

Зняття вінців

Широко розповсюджена думка про носіння вінців молодими на протязі вісьмох днів після весілля, що основана на неправильному розумінні молитви під час зняття вінців, яка в сьогоднішній час читається в храмі перед відпустом. Тільки коли весь чин став здійснюватися в церкві і його «домашня» частина відійшла, виникла практика знімати вінці в кінці вінчання в храмі[34]. Те ж саме можна сказати і про призначене на цій основі багатьма авторами обов’язкове подружнє інтимне утримання на протязі вісьмох днів після вінчання. З точки зору аскетики це може розглядатися як корисна вправа на початку подружнього життя, але із евхологіонів ми бачимо, що у Візантії Церква в сам день вінчання благословляла подружнє ложе молодих, розглядаючи його як «нескверне ложе» і освячуючи тим самим всі сторони подружнього життя[35].

ТАЙНА ПОДРУЖЖЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ

Порівняння чину заручин і вінчання в українських требниках XVII і ХХ століть показує великі відмінності між ними. Це цікавий феномен, оскільки ці чини в грецьких евхологіонах у тих самих століттях дуже подібні між собою, а також і російські. Чини вінчання і заручин в українських требниках є різними. Саме два требники, видані в 1920 - их роках, виявляють дві тенденції.

Основні зміни в чинах заручин і  вінчання Української Католицької Церкви почали з’являтися після Замойського синоду 1720 року.

Великої уваги заслуговує требник митрополита Андрея Шептицького 1925 року, де у чині Тайни Подружжя, виявляє новішу традицію, яка увійшла в практику Галицької митрополії, але одночасно пропонує повернути деякі елементи давньої традиції, які вийшли з ужитку. Требник Львів 1925 подає два варіанти чину заручин – один довший, другий коротший. Довший варіант поданий окремо від чину вінчання і складається з повного чину заручин, як подано в найраніших друкованих руських требниках, включно з Могила 1646.

Коротший варіант – той, який подають післязамойські требники, де обряд заручин і накладання перстенів вплетено в чин вінчання (Львів 1873; Перемишль 1844, 1876, 1898; Львів 1905; Жовква 1926 та Рим 1946).

Отже, Львів 1925 – це єдиний требник (від оновлення Галицької митрополії 1807р.), який намагається повернути в практику окремий від вінчання чин заручин. Саме він наголошує на первісному значенні заручин як обіцянки зберегти вірність аж до дня шлюбу (символом чого є накладання перстенів), одночасно надаючи службі Тайни Подружжя своєї будови.

Саме в требниках Львів 1720, 1873, 1905; Супрасль 1736, Почаїв 1741 і 1771; Перемишль 1844, 1876, 1898 та Жовква 1926 чин святої Тайни Подружжя зазнав різних змін під впливом західної ментальності і римських звичаїв. Однією з головних змін – зміна, що стосується назви служби. Якщо давніші требники називали її за двома складовими частинами – чином заручин та чином вінчання, то післязамойські требники подають її як «чин святои тайни подружжя». Отже, відбулася зміна структури богослуження.

Інше нововведення становить окроплення перстенів свяченою водою (уперше в Супрасль 1736).

До змін, які внесли післязамойські требники, належать також деякі пропущення, як наприклад, обряду «спільної чаші» (хоч уже Могила його не подає), обходу навколо тетраподу та прохальної єктенії з молитвою «Отче наш», але Львів 1925 повертає ці елементи на свої місця. Це свідчить не лише про бажання зберегти давніші втрачені літургійні звичаї, але і про пошанування тих, які думають по – іншому і не бажають вводити цю практику.

Львів 1925 дбає про деталі, щоб богослуження служити з належною гідністю і розумінням. Тому в чині заручин згадує про запалені свічки, які священик дає тим, що хочуть заручитися, повертає застосування кадильниці; каже покласти перстені на престіл, щоб відтак з престолу їх узяти і накласти на заручених. Чин заручин включає також молитву «Господи Боже наш, отроку патрїарха Авраама сшествовавый ...», яка описує використання персня в біблійних осіб і тим виявляє його значення. Скорочений варіант заручин, вплетений у чин вінчання, пропускає цю молитву, збіднюючи його.

Требник Львів 1925 включає нововведення требника Могила 1646, що закріпилися в усіх требниках, уживаних у Галицькій митрополії, а саме: питання про згоду (як на зарученах, так і на вінчанні) та подружній обіт. З іншого боку Львів 1925 додає, так як і інші післязамойські требники, благословення після подружнього обіту з формулою: «и убо аз недостойный раб Божій ...», чого немає в Могила 1646.

Отже, як свідчить проведений аналіз, що у минулому столітті требник Львів 1925 мав за мету делікатно повернути забуті обряди й молитви, не накидаючи їх примусово нікому. Як на мене, це второпний засіб літургійної віднови.

Розглянувши заручини і вінчання у візантійських евхологіонах, ми можемо зробити висновок, що практично немає двох ідентичних один одному чинів. В багатьох евхологіях існують суттєві відмінності, вони вміщають молитви (часто гарні і глибокі за змістом), які не стали складовими частинами сьогоднішнього чину. Лише розвиток книгодрукування призвів в XVI ст. до уніфікації і дав нам текст, що знаходиться в сьогоднішньому требнику, і служачому кожний раз, коли двоє кохаючих один одного християн розпочинають спільне життя в якості «малої Церкви».

[1] Св. Ігнатій Богоносець, Послання до Полікарпа 5, 2.

[2] Св. Ігнатій Богоносець, Послання до смирнян 8, 2.

[3] Проживав в Північній Африці бл. 220 р. по Р. Х.

[4] «…ecclesia conciliat еt confirmat oblatio et obsignat benedictio, angeli venuntiant, pater rato habet» (Тертуліан, До жінки ІІ, 8).

[5] В грецькій мові слово to stefanwma означає вінець, вінок.

[6] Св. Іван Золотоустий, Пояснення на 1 Тим. 9, 2 (PG 62, 546).

[7] Для нього носіння вінків, в т. ч. і весільних, було ознакою ідолослужіння.

[8] Тому ми не можемо використовувати слово «вінчання» для означення богослуження встановлення подружжя на Заході.

[9] Сіріціус, Посл. до Гімерія 4 (PL 13, 1136); Посл. до Медіолянської Церкви 4 (PL 13, 1168).

[10] Св. Амврозій Медіолянський, Посл. 19 до Вігілія (PL 16, 984).

[11] Павло Ноланський, Carmen XXV, 227 (PL 16, 984).

[12] Il matrimonio celebrato secondo il rito bizantino – greco. Roma, Italia: Pontificio Collegio Greco, 1957, ст. 159.

[13] De Meester P., Studi sui Sacramenti amministrati secondo il rito bizantino, Roma 1947, ст. 276.

[14] Св. Григорій Богослов, Послання 231 (PG 37, 374).

[15] Taft R., The Bizantine Rite. Short History. Collegeville, 1992. ст. 38.

[16] Евхологій – богослужбова книга у Візантії, що включає в себе чини Таїнств і священодіянь, аналог нашого Служебника і Требника.

[17] Кін. VIII – поч. IX ст.

[18] Арранц М., Исторические заметки о чинопоследованиях Таинств по рукописям Греческого Евхология, IV 1979, ст. 125-150.

[19] Parenti S. – S. Velcovska E., L’Eucologio Barberini greco 336. Roma 2000, ст. 185.

[20] De Meester P., Studi sui Sacramenti amministrati secondo il rito bizantino, Roma 1947, ст. 276.

[21] Raes A., Le mariage dans les Eglises Chrétiennes du ler d’Orient. Chevetogne 1959, ст. 53.

[22] XVI ст.

[23] Синай 966, XIII ст.

[24] Петро Могила, митрополит Київський і Галицький, жив в 1596 – 1647 роках. Серед ділянок, над якими він зосередив свою увагу були: видання книг, реформа літургічного життя та змагання до надання пристойності та величі відправ Богослужень.

[25] Pentkovskij A., Le cérémonial du mariage dans l’Euchologe byzantin du XI – XII siècles, Roma 1994, ст. 259-287.

[26] Parenti S. – S. Velcovska E., L’Eucologio Barberini greco 336. Roma 2000, ст. 187.

[27] Синай 968, 1426 р.

[28] PG 99, 1096.

[29] XII ст.

[30] XV ст.

[31] F. van de Paverd., Forme celebrative del matrimonio nelle Chiese Orientali. La celebratione del matrimonio cristiano, Bologna 1977, ст. 167-169.

[32] AA. VV. Scienta Liturgica. Manuale di Liturgia. IV, Sacramenti e Sacramentali direzioni d’Anscar J. Chupungco, OSB. Piemme 1988, ст. 74.

[33] Ватопедіу 322, 1468 р.

[34] Andrieu M., Les «Ordines Romani» du haut moyen âge, I – IV, Louvain 1931 – 1961, ст. 77.

[35] Лавра 189, XIII ст.

Підготував о. д-р Мирослав Думич

Джерело:   прес-служба Бучацької єпархії

23.04.2015р. Б. / У цих заявах більше політичного підтексту, ніж здорового глузду, - історик про заклики науковців не підписувати закон про декомунізацію

Більшість науковців, які закликали Порошенка та Гройсмана не підписувати закони щодо УПА та декомунізації, сповідують комуністичні погляди. А в їх заявах більше політичного підтексту, ніж здорового глузду. Про це «Погляду» розповів історик Руслан Забілий.

«Для мене не дивна поява такого листа, тим більше, що багатьох цих науковців я знаю особисто. Вони не є проукраїнськими, вони ближчі до комуністичних ідей. Тим більше, що деякі з підписантів, скажімо так, висловлювалися негативно стосовно того, що відбувалося в Україні минулого року, стосовно подій на Майдані. Хоч ці люди живуть і працюють за кордоном», - сказав історик.

Він також наголосив, що ці закони жодним чином не порушують свободу слова в Україні, а стосуються лише заборони на поширення пропаганди.

«Я вважаю, що в цій заяві більше політичного підтексту ніж здорового глузду. Тим більше, що ці закони жодним чином не порушують свободу слова, не мають жодного стосунку до роботи журналістів, засобів масової інформації щодо висвітлення подій минулого. Тим більше ці закони не стосуються діяльності науковців, якихось наукових досліджень або роботи музейників чи митців у сфері культури. Вони стосуються тільки заборони на ведення пропаганди. От і все.

А пропаганда, як відомо, не має жодного стосунку ні зі свободою слова, ні з науковою діяльністю. Особливо російська пропаганда спрямована на те, щоб виправдовувати злочини тоталітарної радянської системи», - підсумував Руслан Забілий.

Як повідомляв «Погляд», група науковців(.?!) із різних країн світу закликають президента України Петра Порошенка і голову Верховної Ради Володимира Гройсмана не підписувати законопроекти про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті (№2538-1) і про засудження комуністичного й нацистського тоталітарних режимів (№2558).

Фото: www.cdvr.org.ua

Джерело:  НОВИЙ ПОГЛЯД

22.04.2015р. Б. / Дякую, тобі Михайле, що ти не втік від свого обов’язку захисника нашої землі – наголосив Владика Дмитро

В понеділок, 20 квітня відбувся похорон Михайла Григоришина, бійця 128 гірсько-піхотної бригади, який народився 28 квітня 1990 року і загинув 31 січня 2015 року у с. Чорнухине Луганської області.

Владика Дмитро (Григорак) разом із 15 священиками здійснили Чин похорону, а також відслужили Заупокійну Божественну Літугію, за душу загиблого героя.

«Немає більшої жертви, ніж віддати життя за своїх друзів. Проте, не меншою, а іноді, можливо, більшою жертвою, є віддати життя своїх дітей за інших. Саме тоді ці батьки уподібнюються до Бога-Отця. Ваш син, став героєм, проте, він також став не тільки вашим сином і небесним покровителем, але і сином кожного з нас, всієї України. Михайло, своєю жертвою, уподібнився до розп’ятого Христа, настільки він буде подібний до Ісуса, під час воскресіння із мертвих. З нами Бог, з нами правда і ми переможемо, інакше і бути не може. Сьогодні по всій Тернопільській області є оголошений траур, сьогодні сльози на очах у кожного із нас, так і має бути. Ці сльози повинні бути на наших обличчях як жаль за втратою нашого сина, у цьому житті, проте не повинно бути розпачі. Прийде час і смерть відступить, і всі ми будемо разом, разом у Господі. Дякую, тобі Михайле, що ти не втік від свого обов’язку захисника нашої землі» – наголосив Владика Дмитро у прощальному слові із загиблим героєм.

Хочемо повідомити, що Михайло був мобілізований 12 квітня 2014 року. Служив у 51 бригаді, згодом – у 128 гірсько-піхотній. Воював у найгарячіших точках: Іловайськ, Донецьк, Мар’їнка, Чорнухине. Востаннє боєць виходив на зв’язок із рідними 30 січня 2015-го. Наприкінці січня в мережі з’явилося відео, де бойовики показують тіла загиблих бійців ЗСУ та демонструють документ із зазначеними на ньому даними Михайла. Однак офіційного підтвердження про загибель бійця не було. Указом Президента України Михайло Григоришин нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Також хочемо додати, що Михайло закінчив Чернівецький університет ім. Федьковича, отримавши юридичну освіту.

Слава Герою і вічна пам’ять!

Джерело:  прес-служба Бучацької єпархії

21.04.2015р. Б. / Які гріхи прощає лише Апостольська Столиця

Своєрідний спецзагін – «Місіонери милосердя», вповноважені прощати гріхи, які може відпустити лише Апостольський Престол, будуть послані наступного року під час Великого посту у різні куточки світу. Про це говориться в буллі «Misericordiae vultus» (Обличчя милосердя), яку не так давно оприлюднив Папа. Згідно із задумом Франциска, цей крок має стати знаком материнської турботи Церкви про Божий люд. 

Про ці гріхи, які вимагають особливого відпущення, розповідає о. Алехандро Карбахо Олеа CMF, офіціал Церковного суду архієпархії  Божої Матері в Москві і викладач духовної семінарії.

Існує декілька гріхів, що через їх особливу важкість потребують особливої процедури відпущення. Мова йде про гріхи, що торкаються найсвятішого для нашої віри (Святого Причастя), Святішого Отця, деяких таїнств (Священства, Примирення). Це настільки серйозно, що відлучення відбувається «latae sententiae», тобто, без обов’язкового винесення судового вироку. Тобто, відлучення діє автоматично. І лише Святий Престол може відпустити такі гріхи.

Перший випадок розглядається в каноні 1367 Кодексу Канонічного Права (ККП) 1983 року: «Хто викидає Святі Дари або їх викрадає, або тримає їх з метою святотатства, той підлягає відлученню згідно з завчасно винесеним судовим рішенням, що зберігається за Апостольським Престолом; клірик же, крім того, може підпадати і під інше покарання, не виключаючи позбавлення статусу клірика».

Другий випадок представлений у параграфі  1 канону 1370 ККП: «Хто прибігає до фізичного насилля проти Римського Понтифіка, той підлягає відлученню згідно з завчасно винесеним судовим рішенням, що зберігається за Апостольським Престолом; якщо мова йде про клірика, то, залежно від тяжкості злочину, до відлучення може бути додано і друге покарання, не виключаючи позбавлення статусу клірика».

Крім того, розглядається і випадок, коли священик незаконно дає відпущення гріхів своєму співучаснику у гріху проти шостої заповіді: «Відпущення, дане співучаснику у гріху проти шостої заповіді Декалогу, недійсне – крім того випадку, коли є явна загроза смерті» (кан. 977). Канон 1378 говорить: «Священик, що діє супроти припису кан. 977, підлягає відлученню згідно з завчасно винесеним судовим рішенням, що зберігається за Апостольським Престолом».

Ще один випадок, що знаходиться лише у компетенції Святого Престолу, міститься в каноні 1382: «Єпископ, який без папського доручення посвячує когось у єпископи, а також і той, хто приймає це посвячення, підлягає відлученню згідно з завчасно винесеним судовим рішенням, що зберігається за Апостольським Престолом». Із 2007 року декретом Конгрегації Віровчення було зроблено додаток до канону: «Єпископ, що має намір висвятити на священика жінку».

До цієї ж категорії відносяться гріхи священиків, що порушують печать Таїнства, тобто тайну сповіді: «Духівник, що прямо порушує тайну сповіді, підлягає відлученню згідно з завчасно винесеним судовим рішенням, що зберігається за Апостольським Престолом; якщо ж він порушує її лише побічно, то його слід покарати в залежності від тяжкості злочину» (кан. 1388 - §1).

Крім того, існують гріхи, які може відпустити не кожен священик. Зробити це може єпископ або так званий «головний пенітенціарій», призначений єпископом на постійній основі, або священик, якого єпископ наділив такими повноваженнями. Ми говоримо про гріх аборту. Відлучення “latae sententiae” стосується матері, лікаря і медсестер, що зробили аборт, а також тих, хто спонукав матір до аборту і сприяв цьому.

У всіх цих випадках важливо показати серйозність гріха і зробити так, щоби покаяння було пропорційно скоєному. Церква не закриває двері перед цими людьми, але зобов’язує їх до конкретних дій, щоби вони виявили розкаяння і якимось чином виправили заподіяну шкоду. Все це робиться заради добра людини і спасіння душ, такою є кінцева мета Кодексу Канонічного Права.

Джерело:   Католицький медіа-центр

Воїни Христа Царя

20.04.2015р. Б. / Дозвольте дітям прийти на світ, аби вони прийшли до Ісуса

«Це наш третій спільний Марш Життя. Тут ми відчуваємо, що не самотні з нашими поглядами. Я — сьома дитина у своїй сім’ї і просто не уявляю, що можна не хотіти прийняти у світ нове життя», — каже Феліцита Драп, учасниця Маршу Життя, що пройшов учора, 19 квітня, у Варшаві.

— Ісус закликав дозволити дітям приходити до Нього. Але спершу давайте дозволимо цим дітям прийти у світ, — сказав о. Богуслав Ковальскі, настоятель варшавсько-празької катедри, який в оточенні Лицарів Йоана Павла ІІ повів близько тисячі віруючих із правого берега Вісли в Х Марші святості життя.

Під колоною Зигмунта, у Старому місті, до цієї колони приєдналася щонайменше друга тисяча учасників із Варшавської архидієцезії. Під час маршу, в якому молилися за право життя для кожного, від зачаття до природної смерті, — сім’ї та неповносправні особи несли переписану на гігантських, кількадесятиметрових полотнищах проповідь Йоана Павла ІІ, виголошену в Каліші, а також енцикліку «Humanae vitae».

— Дитина це не тягар ані нещасний випадок. Дитина це не забаганка ані страждання. Кожна дитина — це чудо, — говорив адвокат Кшиштоф Вонсовскі, генерал Ордену Лицарів Йоана Павла ІІ. Обік нього ішов чоловік із плакатом «Бог не рахує хромосоми», виступаючи проти євгенічних абортів з огляду на генетичні хвороби.

Серед учасників маршу були також Феліцита і Роберт Драпи з 4‑річним Ігнасиком і 1,5‑річною Антосею.

— Не знаю, в якому суспільстві доведеться жити нашим дітям, але ми хочемо тут висловити спротив усьому, що неприродне, що нав’язують людині під виглядом щастя і свободи. То діти — найбільше щастя. А вони мають народжуватися в люблячих, нормальних родинах, — каже Роберт.

Перед базилікою Святого Хреста пролунав запис привітання, яке до учасників маршу скерував Папа Франциск. Потім відбувся концерт гурту «Моя Родина».

Джерела:   CREDO

Воїни Христа Царя

18.04.2015р. Б. / У Золочеві практично завершили реставрацію “Будинку убогих” (+VIDEO)

У Золочеві практично завершили реставрацію так званого “Будинку убогих” (по вулиці Шашкевича, 13) – найстарішої будівлі не лише Золочева, а й мабуть Західної України. Цей будинок є пам’яткою архітектури ХV-ХVІІІ ст. і довгий час був у вкрай занедбаному стані, але зараз його відреставрували і тепер не лише є прикрасою Золочева, але й може стати візитівкою нашого міста на рівні із Золочівським замком.

Інформаційний портал “Золочів.нет” поспілкувався з отцем Мойсеєм про те, що буде у цьому будинку, звідки взяли кошти на реставрацію та коли буде відкриття.

“Це не тільки “Дім убогих”, але також і парафія греко-католицької церкви Воздвиження животворящого Христа, де буде церква, яка буде освячена у неділю Мироносиць –  26 квітня о 12.30 год. Митрополитом Ігором Возняком. А також тут є Монастир Братів Менших (францисканців). ” – розповів “Золочів.нет” о. Мойсей.

Джерело:    Воїни Христа Царя

17.04.2015р. Б. / Кардинал Брандмюллер: Ті, хто виступає за зміну католицького вчення про подружжя є єретиками, навіть якщо вони – єпископи

Кардинал Вальтер Брандмюллер був одним із основних критиків пропозицій, що випливали з ватиканського Синоду про сім’ю і ризикували порушити католицьке вчення про таїнства і мораль. Він був одним із п’яти кардиналів – авторів книжки «Тривати в істині Христа», в якій піддали критиці пропозицію кардинала Вальтера Каспера відкрити доступ до Св. Причастя тим, хто перебуває в незаконних сексуальних союзах. 

Пропонуємо до Вашої уваги переклад інтерв’ю кардинала Брандмюллера для «LifeSiteNews», яке він дав минулого місяця.

LifeSiteNews: Чи могли б Ви ще раз чітко представити для наших читачів вчення Католицької Церкви щодо подружжя і його нерозривності таким, яким воно незмінно було впродовж століть?

Кардинал Брандмюллер: Відповідь можна знайти у Катехизмі Католицької Церкви, пп. 1638-1642.

Чи може Церква допустити до Св. Причастя поновно одружені пари, навіть якщо їх другий шлюб не чинний в очах Церкви?

Це було б можливим тоді, якби ця пара прийняла рішення жити надалі як брат і сестра. Це рішення є особливо вартим для розгляду у випадку, якщо турбота про дітей унеможливлює сепарацію. Таке рішення стало б переконливим виразом покаяння за попередні і затяжні акти перелюбу.

Чи може Церква розглядати питання подружжя на пастирському рівні по–іншому, аніж це представлено у тривалому вченні Церкви? Чи може Церква взагалі відмінити вчення, не впавши у єресь?

Очевидно, що душпастирська практика Церкви не може протиставитись пов’язаній доктрині чи просто ігнорувати її. Точно так само архітектор міг би побудувати найпрекрасніший міст. Однак, якщо він не зважає на закони проектування споруд, то ризикує, що його конструкція завалиться. В такий же спосіб, кожна пастирська практика повинна слідувати Божому Слову, якщо не хоче зазнати краху. Зміна вчення, догми, є немислимою.  І хто, тим не менше, це свідомо робить, чи завзято вимагає, є єретиком – навіть якщо носить римський пурпур.

А чи уся ця дискусія щодо допущення поновно одружених до Пресвятої Євхаристії не є виразом того, що багато католиків більше не вірять у реальну присутність Христа, а радше вважають, що приймають в Св. Причасті лише кусок хліба?

Насправді, існує нерозривне внутрішнє протиріччя у тих, хто хоче приймати Тіло і Кров Христа і поєднатись з Ним, а водночас свідомо занедбують Його Заповіді. І як з цим бути? Св. Павло каже про це: «Хто їсть і п’є недостойно, то їсть і п’є собі осуд…». Але: Ви маєте рацію. Далеко не всі католики вірять у реальну присутність Христа в освяченій гостії.  Це можна побачити вже з того, що багато людей – і навіть священики – проходять повз Табернакль, не приклонившись на коліно.

Чому сьогодні відбувається така посилена атака на нерозривність подружжя всередині Церкви? Можливою відповіддю може бути те, що дух релятивізму увійшов у Церкву, однак повинні бути й інші причини. Чи можете назвати їх? І чи не є ці причини знаком кризи віри у самій Церкві?

Звичайно, якщо певні моральні стандарти, які були дійсними загалом, завжди і всюди, більше не визнаються, тоді усі починають створювати свої власні моральні закони. В результаті кожен робить те, що забажає. До цього можна додати індивідуалістичний підхід до життя, відповідно до якого життя вважається єдиним шансом на самореалізацію – а не місією, даною Творцем. Очевидно, що таке ставлення є виразом глибоко вкоріненої втрати віри.

В цьому контексті можна зауважити, що впродовж останніх десятиліть мало говорилось про вчення про занепалу людську природу. Домінантним враженням було, що людина, в цілому, є доброю. На мою думку, це призвело до недбалого ставлення до гріха. Тепер, коли ми бачимо результат такого недбалого ставлення – вибух нелюдської поведінки в  усіх можливих сферах людського життя – чи не повинно це стати для Церкви причиною, щоб побачити, що вчення про занепалу людську природу було підтверджене і тому слід проголошувати його знову?

Це дійсно правда. Тема первородного гріха і його наслідків, необхідність Відкуплення через страждання, смерть і Воскресіння Христа були значно приглушені і забуті впродовж довгого періоду часу. Однак, людина не може зрозуміти напрямку, в якому рухається світ – і її власне життя – без цих істин. І неуникним є те, що це нехтування основними істинами призведе до моральних проступків. Маєте рацію: треба знову навчати на цю тему, і дуже чітко.

Велика кількість абортів, особливо на Заході, нанесла великої шкоди не лише тим вбитим дітям, але і жінкам (і чоловікам), котрі вирішили вбити свою дитину. Чи не повинне духовенство Церкви рішуче виступити щодо цієї жахливої істини і намагатись похитнути свідомість тих жінок і чоловіків, також і заради їх спасіння? І хіба Церква не має обов’язку наполегливо захищати тих Найменших, які не можуть самі себе захистити, бо їм навіть не дозволяють жити? «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене…»

Тут можна сказати, що Церква, особливо за часів останніх понтифікатів, як і за часів Святішого Отця Франциска, не залишала місця для сумнівів щодо недопустимості вбивства ненароджених дітей в лоні матері. Це стосується також усіх єпископів. Однак, іншим питанням є те, чи вчення Церкви було засвідчене і представлене в публічній сфері, і в якій формі. Ось саме тут єрархія, без сумніву, могла зробити більше. Достатньо подумати хоча б про участь кардиналів і єпископів в маршах на захист життя.

Які кроки Ви б порекомендували Церкві для того, щоб підсилити заклик до святості і вказати шлях для її осягнення?

Безумовно, свідчити Віру треба таким чином, який підходить для конкретної ситуації. У якій формі це має відбуватись залежить від конкретних умов. Тут відкривається ціле поле для творчої уяви.

Що б Ви сказали про нещодавню заяву єпископа Франца-Йозефа Боде, що Католицька Церква повинна все більше і більше прилаштовуватись до «життєвих реалій» людей сьогодення і відповідно пристосовувати її моральне вчення? Я переконаний, що Ви, як історик Церкви, знаєте інші приклади з історії Церкви, коли на Неї тиснули ззовні, щоб Вона змінила Христове вчення. Чи можете назвати кілька таких випадків, і як Церква в минулому реагувала на такі напади?

Цілком зрозумілим і зовсім не новим є те, що проголошення вчення Церкви потрібно пристосовувати до конкретних життєвих ситуацій суспільства чи особи, якщо хочемо, щоб послання було почутим. Однак це стосується лише способу проголошення, а не в жодному разі його непохитного змісту. Пристосування морального вчення є неприйнятним. «Не пристосовуйтесь до світу», казав Апостол Св. Павло. Якщо єпископ Боде навчає чогось іншого, то протирічить вченню Церкви. Чи він це усвідомлює?

Чи Католицька Церква Німеччини має право іти власним шляхом у питанні допущення поновно одружених пар до Св. Євхаристії і таким чином приймати рішення незалежно від Риму, як говорив кардинал Рейнхард Маркс після нещодавньої зустрічі Конференції єпископів Німеччини?

Ці відомі заяви кардинала Маркса суперечать догмі Церкви. Вони є безвідповідальними в пастирському плані, оскільки схиляють вірних до замішання і сумнівів. Якщо він вважає, що може обрати окремий національний шлях, то ставить під ризик єдність Церкви. Однак незмінним залишається зобов’язуючий стандарт усього вчення і практики Церкви і її чітко визначених доктрин.

Переклад "Католицького оглядача"

Джерело:    Воїни Христа Царя

16.04.2015р. Б. / Папа: Подружня пара – це Божий образ

Темі подружжя – союзу між чоловіком та жінкою, як основи сім’ї, була присвячена катехиза, яку Папа Франциск виголосив під час загальної аудієнції у середу, 15 квітня 2015 р., що зібрала на площі Святого Петра у Ватикані десятки тисяч прочан. За його словами, це «центральний аспект теми сім’ї», адже мова йде про «великий дар, який Бог зробив для людства, сотворивши чоловіка та жінку» та давши «Святе Таїнство Подружжя».

Святіший Отець розпочав з коментаря біблійної розповіді про сотворення, в якій читаємо, що Бог сотворив людину чоловіком та жінкою на Свій образ і подобу. «Як знаємо, – зауважив він, – в довгій шерезі живих організмів статеві відмінності притаманні багатьом формам життя. Але лише в чоловікові та жінці вони носять в собі образ і подобу Бога. Біблійний текст тричі це повторює». Отож, не лише чоловік або жінка самі в собі є Божим образом, «але також, як пара, вони є Божим образом», а відмінності, що існують між ними, «призначені не для протиставлення, але для спільності та передавання життя».

«Досвід вчить нас, що для кращого пізнання себе і для гармонійного зростання людська істота потребує взаємності між чоловіком та жінкою», – вів далі Папа, пригадуючи, що ми створені для того, щоби один одного слухати і допомагати.

Далі Наступник святого Петра вказав на те, що сучасна культура «відкрила нові простори», які збагатили розуміння цих відмінностей. Але також посіяла «чимало сумнівів та скептицизму». «Наприклад, запитую себе, – сказав він, – чи так звана теорія гендеру не є також вираженням невдоволення та розчарування, які прагнуть скасувати статеві відмінності, тому що не знають, як давати собі з ними раду».

Однак, як наголосив Святіший Отець, «усунення відмінностей є проблемою, а не розв’язкою». Для того, щоб подолати проблеми у стосунках, «чоловік та жінка повинні більше між собою розмовляти, вислуховувати, пізнавати один одного і ще більше любити». І на цій основі, у співпраці з Божою благодаттю, можливо «проектувати подружню і сімейну єдність на все життя». Адже подружній зв’язок – «це серйозна річ, і не лише для віруючих».

Папа закликав інтелектуалів не «спустошувати» цю тему, мовляв, це другорядний аспект у будуванні «вільнішого та справедливішого суспільства». «Бог ввірив землю союзові між чоловіком та жінкою: його занепад висушує світ почуттів та затемнює небо надії. Сигнали цього вже тривожні, і ми це бачимо», – сказав він, вказавши на два невідкладні завдання.

Першим, на думку Святішого Отця, є «робити набагато більше у сфері сприяння жінці, якщо хочемо надати міцності взаємності між чоловіками та жінками». Необхідно, щоб жінка не лише була більше вислуховувана, але щоб «її голос мав дійсну вагу, визнану авторитетність у суспільстві та в Церкві». Прикладом ставлення до жінок Наступник святого Петра назвав Ісуса.

Друге завдання стосується теми «чоловіка та жінки, створених на Божий образ». Папа запитує, чи ж саме криза нашої довіри до Бога не спричинилася до кризи в стосунках між чоловіком та жінкою. За його словами, слід присвятити достатньо уваги цій проблемі у світлі біблійної розповіді про створення світу.

«З цього, – підсумував Папа, – випливає велика відповідальність Церкви, всіх віруючих, насамперед, сімей віруючих, за те, щоб наново відкривати красу творчого задуму, яким Божий образ вписано також і в союз між чоловіком та жінкою. Коли цей союз переживається в добрі, земля наповнюється гармонією та довір’ям. І якщо чоловік та жінка шукають їх разом та з Богом, то без сумніву, знайдуть їх».

Джерело:  радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

15.04.2015р. Б. / Тактикою ЛГБТ-активістів є насильство, фашизм та інші тоталітарні методи, – ЛГБТ-активістка

Таммі Брюс – впливова американська політична коментаторка і ведуча власної радіопередачі національного масштабу. Також співпрацює з ТВ-мережею FoxNews. Декларує себе, як гей і pro-choice (за «право» на аборт та евтаназію) особу. Але минулого тижня вона несподівано виступила проти ЛГБТ-активізму, назвавши ЛГБТ-рух монстром, який відійшов від власного принципу: «Живи і полиш інших, щоб жили». ЛГБТ-активістка звертає увагу суспільства на те, що ЛГБТ-рух став насильницьким і з кожним разом більше й більше перебирає форми фашизму задля рівності. Про це, з посиланням на pro-life портал «Lifesitenews.com», пише хорватський pro-life сайт «Zdravstveniodgoj.com».

Ведуча власної радіопередачі Таммі Брюс, декларована лесбійка і колишня провідниця відділку Національної жіночої організації у Лос Анджелесі, минулого тижня в передачі ведучого Шона Ганнтізаявила,що переслідування ЛГБТ-активістами власників піццерії «Memories», а також християн-власників квіткових магазинів, цукерень і фото-студій, які відмовилися обслуговувати гей-«вінчання» з віросповідних причин, це – форма насильства і переслідування, яка відповідає фашизму.

Пані Брюс також зазначила, що сьогоднішній ліберальний тиск і насильство, спрямовані проти людей консервативного світогляду, абсолютно протилежні до філософії, яку сповідує вона сама.

Вона також звертає увагу на те, що сучасний ЛГБТ-рух відмовився від свого власного принципу: «Живи і полиш інших, щоб жили».

«Топтання нашими тоталітаристськими чоботами по власниках підприємств –  ясний знак того, що ми самі стали монстром, проти якого ми боролися», – говорить Таммі Брюс, – «така форма насильства, така форма фашизму в ім’я рівності не має смислу».

Таммі Брюс не є самотньою у таких оцінках ЛГБТ-руху. Відомий ліберально орієнтований журналіст Джон Стоссел для FoxNews заявив, що сучасний ЛГБТ-«рух з колишньої толерантності переріс у тоталітаризм. Йдеться про лівий тоталітаризм.

Консервативно налаштовані оглядачі попереджають, що переслідування християн та інших релігійних груп, які з релігійних причин не можуть підтримувати гей-«вінчання», ще більше загострить культурологічні війни, які розгоряються.

«У недалекому майбутньому натовп, який закликатиме до лінчу християн, буде нападати на кожен раз більше власників підприємств і фірм, які відмовляться підкорятися сексуальним поглядам ліберальних груп», – заявив президент Інституту релігії і демократії Марк Д. Тулі. «Християнські спільноти в Америці разом з борцями за свободу висловлювання і думки змушені будуть об’єднатися, щоб оборонити власні права, якщо Америка дійсно хоче залишитися землею вільних людей і домом хоробрих», – сказав він.

Джерело:    Воїни Христа Царя