Один
з найбільших поганських філософів – Аристотель, вважав, що неможливо
любити власного ворога, або любити зіпсуту людину. І в цьому він є щирий
і зрозумілий: неможливо любити те, що не може бути любленим, тобто, не
можливо його любити.
Можемо вважати, що йдеться про грубе нехристиянське переконання. Але
св. Тома Аквінський так не думав. Він цілком погоджувався з Аристотелем,
що людськими силами неможливо любити ворога, або зіпсуту людину. Це
можливо виключно через милість милосердя, як богословську чесноту, яка
нам уможливлює любити обох. Адже таких осіб неможливо любити напряму, а
тільки заради Бога.
Любити ворога, або злу людину не є чимось само по собі зрозуміле.
Йдеться про річ надзвичайну. Любити таких людей – це понад звичайні
людські сили.
Але, якщо б ми зараз у постхристиянських країнах спитали невіруючого
чи мусимо ми любити своїх ворогів, або тих, про кого ми переконані, що
вони є злими, він би без роздумування відповів нам, що мусимо так
робити. Йдеться про важливу ілюстрацію різниці між до-християнином і
пост-християнином.
До-християнська людина мала добре розуміння про людські можливості й
обмеження. А з іншого боку пост-християнська людина втратила розуміння
людськості, бо втратила розуміння божественного. ЇЇ голова наповнена
максимами та ідеями, які мають свій смисл тільки тоді, коли існує
надприродна реальність, і тому вона їх цілком помилково розуміє. Вона
надає людськості тих характеристик, які їй не належать, а можуть
належати тільки через з’єднання з Богом.
Тут знаходимо ключ розуміння теперішнього Заходу. Наша культура і
наша моральність зліплені з різних спроб затримання певних християнських
ідей, які секулярне суспільство сприймає через їхній високий ідеалізм,
але без віри у надприродні реальності, через які ці ідеї є можливими. Це
особливо ясно прослідковується у випадку богословського милосердя. Наша
культура затримала ідею любові до всіх людей, навіть до ворогів і тих,
кого вважаємо злими. Але, якщо Аристотель був правий, то як ми можемо
дотримуватись цього ідеалу? Як хтось, хто не вірить в Бога, може любити
когось, кого людськими силами любити неможливо?
Єдиний спосіб, щоб це осягнути – заперечити на фундаментальному рівні
будь-якого ворога і саме існування будь-якої злої особи. Саме це і
зроблено. Пост-християнська людина переосмислила любов як ментальну
форму, яка полягає в тому, що ви на інших дивитеся в той спосіб, що не
вважаєте їх ворогами, або злими, навіть, якщо насправді вони є злими чи
дійсно є вашими ворогами.
Але така ментальна форма, яка заперечує зло інших необхідно веде до
морального релятивізму. Це і є фундамент поверхневої толерантності, яка у
нашому часі стала замінником християнського милосердя. Основною її
ознакою є «не суди». Це означає: не маєте права думати, або сказати, що
те, що хтось робить є моральним злом. Така любов є синонімом
корумпованого менталітету, який пробує знайти добрі причини і
раціоналізацію всякої форми гріха й збочення.
Власне, як секулярне милосердя заперечує зло, зводячи все до
морального релятивізму, так воно заперечує і ворожнечу. Воно твердить,
що особи, які знаходяться в конфлікті, насправді об’єднанні в якийсь
вищий спосіб. Так, для прикладу, pro-choice філософія заперечує реальний
конфлікт між тими, хто обороняє святість людського життя і тими, хто
підтримує знищення невинних людських життів.
Секулярне милосердя пробує вирішити проблему ворожнечі на ментальному
рівні, заперечуючи вірування, які доводять до роздору. Секулярне
милосердя на такий випадок дає нам наступне правило: якщо підтримувана
чи проповідувана доктрина спричиняє роздор чи сварку, таку доктрину не
можна ні підтримувати ні проповідувати. В реальності секулярне
милосердя долає ворожнечу тільки поверхнево через скрупульозне уникання
всякої можливості, в якій би вже існуюча ворожнеча могла себе проявити.
Для тих, хто знає тільки секулярне милосердя, всякий хто каже, що
існує об’єктивне добро і об’єктивне зло, або хто вказує на важливі
істини, стосовно яких існує реальний спір, - є ворогом милосердя. Для
секуляристів така особа є догматична, нетолерантна, войовнича, всіх
осуджує, вносить роздор, поділ, погані емоції.
Але… Як хтось, хто сповідує ідеал секулярного милосердя: поверхнева
доброта і мир за всяку ціну – може приписувати іншим злі мотиви й
сприймати їх як ворогів? Хіба це в самій суті не заперечує позицій, яких
вони дотримуються? Насправді так воно і є. Зазвичай прихильники
секулярного милосердя займають позицію, яку психологи називають
«пасивно-агресивною». Ззовні, часто, вони люб’язні з тими, хто твердить
про об’єктивну правду і ложність, хто сповідує доктрини, стосовно яких
існує незгода, але на практиці вони пропагують свої переконання і гостро
боряться проти переконань, з якими виявляють незгоду, й переслідують
своїх опонентів.
Стара максима каже: «найгіршим є псувати найліпше». Аристотель вважав
найкращим з того, що можемо мати, – дружбу. Св. Тома Аквінський вважав,
що надприродне милосердя, яке він описав, як дружбу між Богом і людиною
– найкраща і найбільша чеснота від всіх чеснот, і найбільше і найкраще
добро. Секулярне милосердя – це повне зіпсуття (корупція) милосердя в
розуміння Аквінського, і можливо найпідступніший порок. Адже воно
забирає в нас відданість добру, робить нас байдужими до істини, залишає
нас в егоїзмі (на відміну від правдивої любов). І одночасно переконує
усіх у власній доброзичливості й праведності. Саме секулярне милосердя
призводить до того, що люди толерують небачену зіпсутість, як для
прикладу аборт.
В сучасному світі можемо усе мати. Можемо триматися свого
егоцентризму, можемо мовчати і не робити нічого, в час коли інші роблять
найгірші злочини. Можемо бути байдужими до істини, можемо
задовільнитися ситуацією, а в цей час інші йдуть за тим, що відвертає їх
від вічного спасіння. І все це можемо робити, досконало дотримуючись
ідеалу секулярного милосердя.
Майкл Пакалюк, доктор філософії, пофесор філософії в Університеті Ave Maria у Флориді.
Немає коментарів:
Дописати коментар