Дорогі брати і сестри,
Сьогоднішню Катехизу хочу присвятити Псалму із сильним христологічним
підтекстом, який проявляється в описах Страстях Христових, в подвійному
вимірі приниження та слави, смерті та життя. Цей Псалом 22 відповідно
до єврейської традиції та 21 – до греко-латинської традиції, є щирою,
зворушливою молитвою, наповненою людськістю та теологічним багатством,
завдяки чому його часто використовують у молитві та детально
досліджують. Це довга поетична композиція і ми поміркуємо над першою
частиною, зосередженою на благанні, щоб поглибити виміри
молитви-прохання.
Псалом зображає невинного чоловіка, якого переслідують та обступають
вороги, які бажають його смерті; він звертається до Господа з благанням,
яке, завдяки вірі, в таємничий спосіб відкривається на поклоніння.
Болюча реальність сьогодення та втішливий спогад минулого переплітаються
в молитві у болісному усвідомленні своєї безнадійної ситуації, в якій
молільник, однак, не хоче втрачати надію: «Боже мій, Боже мій, чому мене
покинув? Стоїш далеко від спасіння мого, від слів мого зойку. Боже мій,
кличу я вдень, – не відповідаєш, а й уночі я теж не вгаваю» (в. 2-3).
Господь мовчить і ця тиша проникає в душу молільника, який невпинно
кличе, але не отримує відповіді. Змінюються дні і ночі, але пошук
поради, допомоги, що ніяк не надходить, не згасає. Господь здається
таким далеким, неуважним, відсутнім. Молільник хоче, щоб його почули,
відповіли, він шукає відносин, які можуть заспокоїти та врятувати, але
якщо Бог не відповідає, крик по допомогу губиться у порожнечі, а
самотність стає просто нестерпною.
Проте, Давид у своєму плачі тричі називає Господа «мій» Бог, що
відображає довіру. Незважаючи на очевидне, псалміст не хоче вірити, що
зв’язок з Богом повністю перерваний і хоча він запитує про причину
незбагненної мовчазності, однак наголошує, що «його» Бог не може його
залишити.
Як відомо, волання на початку Псалму «Боже мій, Боже мій, чому мене
покинув?» пізніше знаходимо в Євангеліях від Матея та Марка, як останнє
волання Ісуса, вмираючого на Хресті (Мт. 27:46, Мк. 15:34). Ці слова
висловлюють весь розпач Месії, Сина Божого, який стикається із драмою
смерті, дійсністю, що цілковито протирічить Господу життя. Залишений
майже всіма своїми послідовниками, зраджений апостолами, оточений
людьми, які над ним знущаються, Ісус знаходиться під нищівною вагою
місії, яка веде дорогою приниження та знищення. Тому він взиває до Отця і
його страждання виражаються словами із Псалмів. Та це не є розпачливий
крик ні для Ісуса, ні для псалміста, який у молитві обирає шлях
страждання, що виллється у прославу, довіру та Божу перемогу.
За юдейським звичаєм початок псалму виражає весь вірш, і хоча болісні
молитви Ісуса висловлюють невимовні страждання, вони ведуть до слави.
«Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу?»
говорив Воскреслий Христос учням по дорозі в Емаус (Лк. 24:26). В
стражданні, покорі перед Отцем, Господь Ісус пройшов через відкинення та
смерть, щоб осягнути життя та дати його всім віруючим.
Після початкового благання в 22[21] Псалмі, наступають, в болючому
контрасті, спогади про минуле «На тебе покладались батьки наші:
покладалися, і ти врятував їх. Взивали до Тебе й спасались, на тебе
покладались і ганьби не зазнавали» (в.5-6).
Бог, який сьогодні, здається, дуже далеко від псалмоспівця, тим не
менше, є милостивим Господом, Якого Ізраїль пізнавав протягом своєї
історії. Народ, до якого належить молільник, є об’єктом Божої любові та
свідком Його вірності. Починаючи з патріархів, Єгипту та довгого
паломництва через пустелю, перебування в землі обітованій у контакті з
агресивними та ворожими народами, і закінчуючи ночами вигнання, вся
біблійна історія – це історія крику по допомогу з боку народу та рятівні
відповіді від Бога.
Псалміст покликається на непохитну віру предків, які «покладалися» –
це слово повторюється тричі, а відтак ніколи не розчаровувалися. Однак
потім здається, ніби ланцюг довірливих звернень та Божих відповідей
порушується; ніби ситуація, в якій опинився молільник, заперечує всю
історію спасіння.
Проте Господь не може заперечити самого себе, тому молільник знову
описує свій стан, щоб Господь проявив жаль та заступився за нього, як
колись у минулому. Псалміст описує себе наступними словами: «черв’як, а
не чоловік, посміховище людське й погорда в народі» (в.7). Інші
глузували з нього, кривили губи (в.8), та насміхалися з його віри.
«Поклавсь на Господа, нехай його рятує; нехай його спасає, коли він його
любить!» (в. 9), говорили вони.
Здається, що через глузування та презирство переслідуваний чоловік
втрачає свою людську подобу, як страждаючий раб, зображений у книзі
пророка Ісаї (54:14; 53:2b-3), як пригноблений праведник в Книзі
Мудрості (2:12-20), як Ісус на Голгофі (Мт 27:39-43), так і
псалмоспівець бачить свої стосунки з Господом, в жорсткий та
саркастичний спосіб підкреслюючи те, що є причиною його страждання: Боже
мовчання, Його очевидна відсутність. Псалміст нагадує Господу: «Ти мене
вивів з материнського лона, ти дав мені безпеку при грудях матері моєї.
На тебе я був зданий від утроби (в. 10-11a).
Господь є Богом життя, який приводить новонароджену дитину у світ і
піклується нею з батьківською любов’ю. І хоча нагадування про Божу
вірність в історії народу часто повторювалися, молільник тепер згадує
свою власну історію відносин з Богом, повертаючись до особливих моментів
початку свого життя. І саме тут, незважаючи на мовчання Бога, псалміст
усвідомлює близькість та божественну любов настільки сильно, що може
вигукнути з довірою та надією: «від материнського лона ти єси Бог мій»
(в. 11 б).
Плач стає щирим проханням: «Не віддаляйсь від мене, бо нещастя
близько, бо допомогти нікому» (в. 12). Єдиною близькістю, яку псалміст
усвідомлює та відчуває, є присутність його ворогів. Тому необхідно, щоб
Бог сам приблизився та допоміг йому, бо вороги оточують його, вони наче
сильні бики, неначе лев, що роздирає і рикає (вв. 13-14). Страждання
збільшують відчуття небезпеки. Противники здаються непереможними, вони
стають лютими, небезпечними тваринами, в той час як псалмоспівець, як
маленький хробак, безсилий та беззахисний. Ці образи, використані у
Псалмі, також служать для опису того, що коли людина стає жорстокою і
нападає на свого ближнього, щось звіряче всередині неї бере верх, і
вона, здається, втрачає людську подобу; у насильстві завжди є щось
звіряче і тільки Боже рятівне втручання може відновити людську подобу в
людині.
Тепер, як здається псалмоспівцю, він є об’єктом такої лютої агресії.
Він більше не має жодного виходу і смерть починає оволодівати ним: «Я
став, немов вода розлита, всі кості мої повиходили з суставів… Мов
черепок, висохла моя сила, язик мій прилип до горлянки… Одежу мою ділять
між собою, і на хітон мій жереб кидають» (вв15, 16, 19).
Руйнування тіла людини, засудженої на смертну кару, описується дуже
трагічно і щось подібне ми зустрічаємо в описі Страстей Христа:
нестерпну палючу спрагу, яка мучить вмираючого, і виражається у проханні
Ісуса: “Спраглий я” (Ів. 19:28), а далі ми переживаємо сцену з його
мучителями, які, як і солдати біля хреста, ділять одіж своєї жертви, яку
вони вважають вже мертвою (Мт. 27:35; Мк. 15:24; Лк. 23:34; Ів.
19:23-24).
І саме тоді, знову чути прохання про допомогу: «Та ти, о Господи, не
віддаляйсь; о моя сило, притьмом прийди мені на допомогу… Спаси мене»
(в. 20; 22a). Цей крик відкриває Небеса, тому що він проголошує віру,
впевненість, що виходить за рамки всіх сумнівів, темряви та самотності. І
тепер плач змінюється, поступається хвалі та прийнятті спасіння: «Я
сповіщу моїм братам про твоє ім’я, хвалитиму тебе серед громади» (в.
23).
Отак Псалом провадить до подяки, величного гімну, який охоплює всі
народи, Господніх вірних, літургічні зібрання, майбутні покоління (в.
24-32). Господь прийшов на допомогу, він врятував убогого та показав
своє милосердне обличчя. Смерть і життя переплелися у нероздільній
таємниці, але життя перемогло, Бог спасіння проявляється як безперечний
Господь, Якого хвалитимуть всі кінці землі і перед яким поклоняться всі
племена народів. Це перемога віри, яка може перетворити смерть в життя,
безодню горя в джерело надії.
Дорогі брати і сестри, цей Псалом веде нас на Голгофу, під хрест
самого Ісуса, щоб ми знову пережили його страсті та розділили плідну
радість воскресіння. Тому дозвольмо собі зануритися у світло пасхальної
таємниці навіть при видимій відсутності Бога, навіть у Божій тиші, і, як
учні Еммануїла, давайте вчитися відрізняти справжню реальність від
видимого, визнаючи приниження як шлях до звеличення, і хрест, як прояв
життя на Землі. Тому залишаючи Богу Отцю всю нашу довіру і надію, у
кожній тривозі ми зможемо молитися до нього з вірою, і наш крик допомоги
буде перетворений в гімн хвали. Дякую.
БЕНЕДИКТ XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Paul VI Audience Hall
Середа, 14 вересень 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар