17.04.2015р. Б. / Кардинал Брандмюллер: Ті, хто виступає за зміну католицького вчення про подружжя є єретиками, навіть якщо вони – єпископи

Кардинал Вальтер Брандмюллер був одним із основних критиків пропозицій, що випливали з ватиканського Синоду про сім’ю і ризикували порушити католицьке вчення про таїнства і мораль. Він був одним із п’яти кардиналів – авторів книжки «Тривати в істині Христа», в якій піддали критиці пропозицію кардинала Вальтера Каспера відкрити доступ до Св. Причастя тим, хто перебуває в незаконних сексуальних союзах. 

Пропонуємо до Вашої уваги переклад інтерв’ю кардинала Брандмюллера для «LifeSiteNews», яке він дав минулого місяця.

LifeSiteNews: Чи могли б Ви ще раз чітко представити для наших читачів вчення Католицької Церкви щодо подружжя і його нерозривності таким, яким воно незмінно було впродовж століть?

Кардинал Брандмюллер: Відповідь можна знайти у Катехизмі Католицької Церкви, пп. 1638-1642.

Чи може Церква допустити до Св. Причастя поновно одружені пари, навіть якщо їх другий шлюб не чинний в очах Церкви?

Це було б можливим тоді, якби ця пара прийняла рішення жити надалі як брат і сестра. Це рішення є особливо вартим для розгляду у випадку, якщо турбота про дітей унеможливлює сепарацію. Таке рішення стало б переконливим виразом покаяння за попередні і затяжні акти перелюбу.

Чи може Церква розглядати питання подружжя на пастирському рівні по–іншому, аніж це представлено у тривалому вченні Церкви? Чи може Церква взагалі відмінити вчення, не впавши у єресь?

Очевидно, що душпастирська практика Церкви не може протиставитись пов’язаній доктрині чи просто ігнорувати її. Точно так само архітектор міг би побудувати найпрекрасніший міст. Однак, якщо він не зважає на закони проектування споруд, то ризикує, що його конструкція завалиться. В такий же спосіб, кожна пастирська практика повинна слідувати Божому Слову, якщо не хоче зазнати краху. Зміна вчення, догми, є немислимою.  І хто, тим не менше, це свідомо робить, чи завзято вимагає, є єретиком – навіть якщо носить римський пурпур.

А чи уся ця дискусія щодо допущення поновно одружених до Пресвятої Євхаристії не є виразом того, що багато католиків більше не вірять у реальну присутність Христа, а радше вважають, що приймають в Св. Причасті лише кусок хліба?

Насправді, існує нерозривне внутрішнє протиріччя у тих, хто хоче приймати Тіло і Кров Христа і поєднатись з Ним, а водночас свідомо занедбують Його Заповіді. І як з цим бути? Св. Павло каже про це: «Хто їсть і п’є недостойно, то їсть і п’є собі осуд…». Але: Ви маєте рацію. Далеко не всі католики вірять у реальну присутність Христа в освяченій гостії.  Це можна побачити вже з того, що багато людей – і навіть священики – проходять повз Табернакль, не приклонившись на коліно.

Чому сьогодні відбувається така посилена атака на нерозривність подружжя всередині Церкви? Можливою відповіддю може бути те, що дух релятивізму увійшов у Церкву, однак повинні бути й інші причини. Чи можете назвати їх? І чи не є ці причини знаком кризи віри у самій Церкві?

Звичайно, якщо певні моральні стандарти, які були дійсними загалом, завжди і всюди, більше не визнаються, тоді усі починають створювати свої власні моральні закони. В результаті кожен робить те, що забажає. До цього можна додати індивідуалістичний підхід до життя, відповідно до якого життя вважається єдиним шансом на самореалізацію – а не місією, даною Творцем. Очевидно, що таке ставлення є виразом глибоко вкоріненої втрати віри.

В цьому контексті можна зауважити, що впродовж останніх десятиліть мало говорилось про вчення про занепалу людську природу. Домінантним враженням було, що людина, в цілому, є доброю. На мою думку, це призвело до недбалого ставлення до гріха. Тепер, коли ми бачимо результат такого недбалого ставлення – вибух нелюдської поведінки в  усіх можливих сферах людського життя – чи не повинно це стати для Церкви причиною, щоб побачити, що вчення про занепалу людську природу було підтверджене і тому слід проголошувати його знову?

Це дійсно правда. Тема первородного гріха і його наслідків, необхідність Відкуплення через страждання, смерть і Воскресіння Христа були значно приглушені і забуті впродовж довгого періоду часу. Однак, людина не може зрозуміти напрямку, в якому рухається світ – і її власне життя – без цих істин. І неуникним є те, що це нехтування основними істинами призведе до моральних проступків. Маєте рацію: треба знову навчати на цю тему, і дуже чітко.

Велика кількість абортів, особливо на Заході, нанесла великої шкоди не лише тим вбитим дітям, але і жінкам (і чоловікам), котрі вирішили вбити свою дитину. Чи не повинне духовенство Церкви рішуче виступити щодо цієї жахливої істини і намагатись похитнути свідомість тих жінок і чоловіків, також і заради їх спасіння? І хіба Церква не має обов’язку наполегливо захищати тих Найменших, які не можуть самі себе захистити, бо їм навіть не дозволяють жити? «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене…»

Тут можна сказати, що Церква, особливо за часів останніх понтифікатів, як і за часів Святішого Отця Франциска, не залишала місця для сумнівів щодо недопустимості вбивства ненароджених дітей в лоні матері. Це стосується також усіх єпископів. Однак, іншим питанням є те, чи вчення Церкви було засвідчене і представлене в публічній сфері, і в якій формі. Ось саме тут єрархія, без сумніву, могла зробити більше. Достатньо подумати хоча б про участь кардиналів і єпископів в маршах на захист життя.

Які кроки Ви б порекомендували Церкві для того, щоб підсилити заклик до святості і вказати шлях для її осягнення?

Безумовно, свідчити Віру треба таким чином, який підходить для конкретної ситуації. У якій формі це має відбуватись залежить від конкретних умов. Тут відкривається ціле поле для творчої уяви.

Що б Ви сказали про нещодавню заяву єпископа Франца-Йозефа Боде, що Католицька Церква повинна все більше і більше прилаштовуватись до «життєвих реалій» людей сьогодення і відповідно пристосовувати її моральне вчення? Я переконаний, що Ви, як історик Церкви, знаєте інші приклади з історії Церкви, коли на Неї тиснули ззовні, щоб Вона змінила Христове вчення. Чи можете назвати кілька таких випадків, і як Церква в минулому реагувала на такі напади?

Цілком зрозумілим і зовсім не новим є те, що проголошення вчення Церкви потрібно пристосовувати до конкретних життєвих ситуацій суспільства чи особи, якщо хочемо, щоб послання було почутим. Однак це стосується лише способу проголошення, а не в жодному разі його непохитного змісту. Пристосування морального вчення є неприйнятним. «Не пристосовуйтесь до світу», казав Апостол Св. Павло. Якщо єпископ Боде навчає чогось іншого, то протирічить вченню Церкви. Чи він це усвідомлює?

Чи Католицька Церква Німеччини має право іти власним шляхом у питанні допущення поновно одружених пар до Св. Євхаристії і таким чином приймати рішення незалежно від Риму, як говорив кардинал Рейнхард Маркс після нещодавньої зустрічі Конференції єпископів Німеччини?

Ці відомі заяви кардинала Маркса суперечать догмі Церкви. Вони є безвідповідальними в пастирському плані, оскільки схиляють вірних до замішання і сумнівів. Якщо він вважає, що може обрати окремий національний шлях, то ставить під ризик єдність Церкви. Однак незмінним залишається зобов’язуючий стандарт усього вчення і практики Церкви і її чітко визначених доктрин.

Переклад "Католицького оглядача"

Джерело:    Воїни Христа Царя