Олег Кіращук – відомий український
писанкар, чиї роботи зберігаються у багатьох музеях України та в
приватних колекціях за кордоном. Свого часу у художника замовляли
писанки для президента Кучми, політиків та бізнесменів. Проте Майдан
змінив його життя, змусивши відійти від творчості, а коли російська
армія перетнула український кордон, то чоловік, не задумуючись,
добровольцем пішов служити у ЗСУ і зараз воює у 128-ій гірсько-піхотній
бригаді. На сході Олег Кіращук був розвідником, брав участь в обороні
Дебальцевого і зараз мріє про те, аби ця війна закінчилася і він зміг
домалювати свої незавершені роботи. - Олеже, розкажіть, що такого відомого писанкаря спонукало піти воювати добровольцем на схід?
- Це дуже довга історія, починаючи від того, що я колись виховувався на книжках. Ще при Союзі розвивалась любов до Батьківщини, тоді це ще була любов до Радянського Союзу. А далі це все перекинулося на українську культуру, писанкарство. Великий вплив справила на мене сім’я. Моя мама – народна художниця, родом з села. Вона ніде не вчилася, але гарно вміла малювати, і її тато, мій дідусь, теж гарно вмів малювати, хоча також ніде не вчився. Вони жили в селі, прості селяни, але знали багато народних звичаїв та обрядів. По мірі того, як я вчився в університеті, в художній школі, спілкувався з дуже цікавими людьми. Це все прищепило мені велику любов до нашої культури. Дуже сильно мене вразила поїздка до Естонії, де я зустрів старосту УГКЦ, який вразив мене своїм патріотизмом. А далі був Майдан, Небесна сотня. До того ж я цікавився історією. Сильно не хочу вникати в нашу минувщину, але тим не менше УПА, бандерівці, козаки. Це все разом склалося до купи і я просто не міг не поїхати. Сім’я, звичайно, не дуже хотіла, щоб я їхав, боялися за мене.
- Чи намагалися ви потрапити в добровольчий корпус?
- Вже наприкінці Майдану я став активістом «Правого сектору», і тоді ми з хлопцями поїхали на схід. Але я витримав там всього 5 днів. Коли приїхали в табір, то не було ні зброї, ні форми. Нам постійно обіцяли, що з дня на день все буде, але нерви не витримали. До того ж подзвонив до жінки, питаю: «Що робиш?» А вона каже: «Роблю в тому числі те, що ти мав робити». І я поїхав звідти. На той час в бойових діях я участі не брав. А далі, коли зрозумів, що російська армія перетнула наш кордон, то постало питання або йти з «Правим сектором», або йти в армію. Проблема була в тому, що у добровольчому корпусі у випадку смерті, поранення я не отримую ніякої матеріальної підтримки, і вирішив, що не можу так підставити свою сім’ю. Тому пішов у Збройні Сили. Я дуже пишаюся тими хлопцями, з якими я опинився в строю. Не зі мною треба інтерв’ю брати, а з тими хлопцями, які настільки добре роблять свою роботу, що сепаратисти дають мільйонні винагороди за їх голови. Так, зі мною служить такий хлопець Петро Пилипко. За його голову бойовики пропонували чи то 1 чи то 1,5 мільйона гривень за різними даними. Вони героїчно виконують свою роботу. До того ж багато є російськомовних.
- Ви брали участь в обороні Вуглегірська, Дебальцевого. Скажіть, де було найважче?
- Найважче мені було у Вуглегірську. За ті півроку, що я був у зоні АТО, на інших позиціях було відносно спокійно, а вже коли забрали під Вуглегірськ, то там були тиждень. Це був найбільш критичний час. Тоді сепаратисти пробували прориватися, і ми всі розуміли, що там довго не протримаємося. Там було дуже важко фізично і психологічно. А морально я себе підтримував тим, що подумав: були колись козаки, які воювали за Україну, вони гинули і мали сім’ї так, як і я маю. Були бандерівці, армія УПА, потім Герої Небесної Сотні, і мені було приємно, що я зараз знаходжуся у їхній компанії.
Я доброволець, ідейний, грубо кажучи. У Вуглегірську я працював розвідником. Доводилося дуже сильно ризикувати, але я знав, що передаю координати, по тих координатам б’є наша артилерія, і противник несе великі втрати. Тому морально важко не було, я був задоволений і щасливий, що я корисний. Було важко фізично і психологічно. Ми спали по три години буквально. Було виділено 6 годин на сон, але з тих шести годин я міг спати тільки три. Спали в бліндажі, а за якихось чотириста-шістсот метрів стріляли сепаратисти, і всі розуміли, що в будь-який момент може статися все, що завгодно. Ми були дуже виснажені.
Коли там підривали оборону, то я розумів, що в мене в руках автомат і багато я зробити з ним не зможу. Подумав, що настав мій час, кинув гранату, розвів вусики і був готовий підриватися. Але, на щастя для мене, приїхала піхота противника і я зрозумів, що ні , треба ще повоювати. Гранату запхав в кишеню назад і повернувся до своїх. Отак.
А під Дебальцевим я виконував функції коригувальника вогню. Почував себе непотрібним, бо у Вуглегірську займався іншою роботою. Оце було для мене найважче. Я був після операції і тому не міг виконувати свою роботу, чай варив для хлопців. Та попри весь армійський дурдом я гордий тим, що служу в Збройних Силах України.
- Якщо згадати те інше життя, мирне… Розкажіть, коли ви зацікавилися писанкарством?
- У мене є сім’я на Покутті і Гуцульщині. Обидві бабці завжди писали писанки самі собі в кошик. Я бачив, як вони це роблять, і ще тоді зацікавився писанкарством. На Покутті писанки цікаві тим, що в ці орнаменти протягом століть ніхто не вносив ніякі зміни, вони є абсолютно автентичні. А на Гуцульщині, звідки родом родина мого тата, писанки мають дуже цікаві орнаменти. Сама побудова давня, але орнаменти час від часу міняються. Скажімо, зараз американізувались, зараз їх роблять більше під замовлення. А на Покутті ці писанки збереглися. Я навіть бабці з Покуття запитував, чому вона не малює гуцульські писанки, бо вони гарніші, а вона на мене ображалася. Потім моя мама писала писанки. Хай вони простенькі були, але покутські, цікаві. А далі перед тим, як пішов служити в армію, почав сам писати писанки, це був десь 85 рік. Сім’я жила дуже бідно, і цим я заробляв гроші. А після армії не думав продовжувати займатись писанкарством, пішов на роботу, хотів заробити грошей, але то був 92 рік, економічна криза. І моя мама змусила мене писати писанки. Я настільки захопився, що не міг більше від цього відійти. Дійшло до того, що мама сварилася, що твої ровесники на дівки ходять, а ти писанки малюєш. Потім почалися родинні виставки. Я почав знайомитися з різними цікавими людьми і загорівся ще більше писанкарством. Полюбив ще більше українську культуру. Отак покотилося… Поступово писанка стала для мене не тільки хобі, але й роботою. Зараз в своїх роботах я використовую традиційний восковий розпис.
- Чи є у вас писанки, присвячені якимось визначним подіям?
- Я полюбляв присвячувати писанки різним подіям. В мене є писанка Рахманський Великдень. Вона намальована за давньою легендою. В легенді йдеться, що далеко в горах живуть такі люди рахмани і моляться за нас, постять. Навесні спочатку ми святкуємо свій Великдень, а потім за традицією в річку наші родичі викидали раніше шкарлупу і вірили, що рахмани, коли побачать цю шкарлупу в ріці, зрозуміють, що в нас була Пасха. І тоді вони починають святкувати свій Рахманськй Великдень. Варять яйце, ділять між собою. На цій писанці з одного боку було зображено гуцула і гуцулку, які кидають шкарлупу в ріку, а далі по писанці річка такою змійкою перетікала на інший бік і по другій стороні писанки стояли двоє рахманів, попри яких протікає річка. Вони бачать цю шкарлупу і моляться.
Також є історія, яка мене дуже вразила. Була одна писанка, яку я писав дуже довго. Час від часу я переписуюся з Ларрі Грандберхом – це власник художньої галереї в Люксембургу. Він попросив, щоб я написав писанку для їх племінниці, яка була невиліковно хвора. В неї був рак крові, наскільки я пригадую. Тоді я подумав, що напишу гуцульську писанку, але дитина подивиться на неї день-два і на тому все. І я вирішив написати нетрадиційну писанку, щоб було цікаво. Зобразив давню селянську хатину. Біля хатини вулики, діжку з медом. І ведмідь один цей вулик вкрав, біжить, а за ним женуться бджоли, ведмідь хворостиною відмахується від них. Далі намалював зайчика, який виглядає десь з-за куща. Я цю писанку писав два тижні. Це був иій рекорд. Минуло кілька місяців і прийшов лист з Люксембургу і пишуть, що Кіра померла і коли вже ховали її , то побачили в рушник замотаний клубок. А в ньому була ця писанка. Тобто вона цю писанку бережно тримала до самої смерті. Я плакав. Це було дуже давно, можливо років 5 тому. Але це єдина писанка за моє життя, яка принесла людям максимум користі і задоволення, хоч і була нетрадиційною.
Також є цікава писанка, намальована за легендою про пташок, які в давнину були сірого кольору доки їх не вирішили розмалювати. Але залишилася одна сорока, на яку не вистачило фарб. Тому на цій писанці зображено ангела, а біля нього кольорові пташки і сорока.
- Чи є у вас писанки, присвячені подіям в Україні?
- Коли почався Майдан, то я пішов у Громадську самооборону і побачив там побитих студентів. Кілька чоловік було. Коли я з ними поговорив і розпитав, як це було, то вирішив написати писанку. Я довго думав, як зобразити «Беркут». Спочатку була думка зобразити його у вигляді нечистої сили. Ця асоціація виникла в мене тоді, коли ми стояли на Майдані вранці і розуміли, що штурму не буде. Так само і вся нечисть боїться перших променів сонця. Але потім подумав, що нечисту силу зображувати на писанці не можна. Тоді я вирішив зобразити «Беркут» у вигляді орла-беркута, який женеться за білими пташками. А пташки залітають у відчинені ворота Михайлівського собору. Задум сам цікавий, але в умовах великого напруження гарну писанку з цього зробити я так і не зміг. Я зробив 8-10 писанок, майже однакових, але це були швидше чорнові варіанти. В мене є мрія приїхати додому, і коли це все заспокоїться, зробити ескіз і гарну писанку. Щодо АТО, то я не встиг домалювати писанку, бо мусів їхати. Там я зобразив ангела-охоронця, який охороняє солдат. Особливо на війні я гостро відчув, наскільки Бог мене обороняє. Бо було багато випадків, коли інші позиції обстрілювали, а наші ні, хоч за логікою ведення війни, нас би мали обстрілювати першими. Можливо, це збіг, але я впевнений в тому, що ангел-охоронець мене оберігає. Так само було і при виході з-під Дебальцевого. Нас оточили з різних боків. З півкілометра я йшов пішки в чужому місті, в якому зовсім не знав дороги. Але вибрав правильний шлях і, на щастя, не потрапив до рук сепаратистів. Також був ще один випадок, який врятував мені життя. Якось на позиції в мене телефон випав з рук і я нахилився на землю, щоб його підняти. І тоді побачив гранату. Добре, що так вийшло, бо якби цього не сталося, то мене б, напевно, вже не було серед живих. Я дуже хочу повернутися додому, виключити телевізор, аби не чути поганих новин і дописати всі свої незавершені роботи.
Джерело: НОВИЙ ПОГЛЯД
Немає коментарів:
Дописати коментар