Псалом 136 (135)
Дорогі брати і сестри,
Сьогодні я б хотів роздумати разом з вами над псалмом, який
підсумовує усю історію спасіння, записану в Старому Завіті. Це величний
гімн прослави, який прославляє Господа у численних, багаторазових
виразах Його доброти впродовж людської історії: це псалом 136 чи 135 за
греко-латинською традицією.
Цей псалом – урочиста молитва подяки, відома як «Великий Галель» –
традиційно співається наприкінці юдейської пасхальної учти, і, швидше за
все, його молився Ісус зі своїми учнями під час Останньої Вечері. На це
вказує також анотація євангелистів: «І відспівавши, вийшли вони на
Оливну гору» (пор. Мт. 26,30, Мк. 14,26). Таким чином важку дорогу
Голготи освічує горизонт прослави. Увесь 136 псалом розвивається у формі
літанії, яку перериває рефрен антифона: «бо милість Його вічна».
Впродовж всієї композиції перераховуються чисельні Божі чуда в історії
людства і Його неустанне втручання на користь Свого народу. На кожне
проголошення спасенної дії Бога відповідає антифон з основним мотивом
хвали.
Вічна любов Бога є любов’ю, яка відповідно до використаного
гебрейського терміну, означає вірність, милосердя, доброту, ласку і
ніжність, і є об’єднуючим мотивом усього псалма. Він завжди повторюється
в однаковій формі, хоч зміняються конкретні прояви, парадигми Божої
діяльності: творіння, визволення через Вихід, дарування землі, постійна і
передбачлива допомога Господа своєму народу і усьому створінню.
Після триразової заохоти подякувати Богові, Котрий є Господом
(р.1-3), Бога вихваляється як Того, хто чинить «великі дива» (р.4),
першим з яких є сотворення: неба, землі, зірок (р. 5-9). Створений світ
не є звичайним пейзажем, в який вписується спасительна дія Бога, але є
початком тієї чудесної діяльності. Поруч із сотворінням Господь
об’являється у всій своїй доброті і красі, обдарував його життям,
вказуючи на прагнення добра, з якого випливає кожна наступна спасаюча
дія. А в нашому псалмі, посилаючись на першу главу Книги Буття,
сотворений світ підсумовується в його головних елементах, з особливим
наголосом на зірках, сонці, місяці, прекрасних створіннях, які керують
днем і ніччю. Немає згадки про створення людської особи, однак вона є
завжди присутньою. Сонце і місяць – для неї, щоб вона могла визначати
час людини, прив’язуючи його до Творця, перш за все, через визначення
літургійних періодів.
Одразу після цього згадується свято Пасхи, коли від об’явлення
присутності Бога в історії розпочинається велика подія спасіння з
єгипетської неволі, Вихід, окреслений в найважливіших елементах: кари
первородних в Єгипті, вихід з Єгипту, перехід через Червоне море,
перехід пустелею аж до входу в Землю Обітовану (р.10-20). Ми перебуваємо
в момент початку історії Ізраїля. Бог потужною рукою увійшов в його
історію, щоб довести свій народ до свободи, через Мойсея, свого
посланця, змусив фараона, об’являючись йому у всій своїй величі, і
зрештою зламав опір єгиптян страшною карою смерті первородних. Таким
чином Ізраїль може вийти з країни неволі із золотом тих, хто їх
переслідував (пор. Вих. 12,35-36), з «піднесеною рукою» (Вих. 14,8), в
знакові радості перемоги. Бог також милосердною силою діє на Червоне
море. Дивлячись на Ізраїля, переляканого видом єгиптян, що його
переслідували, настільки, що почав шкодувати про те, що покинув Єгипет
(пор. Вих. 14,10-12), Бог, як йдеться в нашому псалмі, «Червоне море
розділив надвоє… і перевів Ізраїль… і фараона з його військом затопив в
Червоному морі…» (р. 13-15). Образ Червоного моря, «розділеного» на дві
частини, нагадує ідею моря, як великого монстра, розділеного на дві
частини і таким чином знешкодженого. Сила Господа перемагає небезпечні
сили природи, а також військові сили, які кинули люди: море, яке наче
стояло на шляху народу Божого, пропускає Ізраїля по суші, а потім
замикається над єгиптянами, знищуючи їх. «Потужною рукою і простягнутим
рам'ям» Господь (пор. Втор. 5,15; 7,19; 26,8) таким чином проявляється у
всій своїй спасительній силі: несправедливий гнобитель зазнав поразки,
поглинений водою, в той час, коли Народ Божий «пройшов серединою», щоб
продовжувати свій шлях до свободи.
Цієї дороги стосується і наш псалом, нагадуючи коротким реченням
довге паломництво Ізраїля до Землі Обітованої: «Він вів народ свій через
пустелю, бо ласка Його навіки» (р. 16). Ці кілька слів містять досвід
сорока років, час, вирішальний для Ізраїля, який, дозволяючи Господеві
вести себе, навчається жити вірою, в послусі і покорі Божому закону. Це
були важкі роки, позначені важкістю життя в пустелі, але це були і роки
щастя, довіри до Господа, синівської довіри. Це час «молодості», як
його називає пророк Єремія, говорячи до Ізраїля від імені Господа,
використовуючи вирази, сповнені чуйності і ностальгії: «Я згадую про
любощі твого юнацтва, про любов твоїх заручин, коли ти ішла за мною у
пустиню, у незасіяну землю» (Єр. 2,2). Господь, як пастир з 23 псалма,
над яким ми роздумували у попередній катехезі, сорок років провадив свій
народ, який виховував і полюбив, ведучи його до Землі Обітованої,
долаючи опір і ворожість чужих народів, які хотіли стати йому на заваді
на шляху спасіння (пор. рр. 17-20).
Виявляючи щоразу більші «великі чуда», про які згадує наш псалом, ми
досягаємо моменту остаточного дару, у сповненні Божої обітниці, даної
батькам: «І дав їхню землю у спадщину, бо милість його вічна. У спадщину
Ізраїлеві, слузі своєму, бо милість його вічна» (рр. 21-22). Святкуючи
одвічну Господню любов, згадується також дар землі, дар, який народ
повинен прийняти, ніколи не привласнюючи його собі, постійно живучи в
стані вдячного прийняття. Ізраїль отримує територію, на якій буде жити
як в «спадщині» – цей термін загалом означає володіння майном, отриманим
від когось іншого, право власності, яке в особливий спосіб покликається
до батьківщини. Однією з прерогатив Бога є «давати». Вже на завершення
дороги виходу, Ізраїль, котрий отримав дар, вступає так, як син до
Землі, сповненої обітниці. Завершився час блукання, в наметах, життя,
сповненого невпевненості. Тепер розпочався щасливий період стабільності,
радості побудови домівок, насадження виноградників, життя в безпеці і
мирі (пор. Втор. Від 8,7 до 13). Але це також час спокуси
ідолопоклонства, втрати чистоти у відносинах з поганами,
самодостатності, яка спричиняє до забуття Джерела дару. Тому
псалмоспівець пригадує упокорення і ворогів, реальність смерті, в якій
Господь вкотре об’являється як Спаситель: «Він згадав нас у нашім
приниженні, бо милість його вічна. І визволив від наших гнобителів, бо
милість його вічна» (рр. 23-24).
В цьому моменті виникає запитання: як ми можемо зробити цей псалом
своєю молитвою, як можемо застосувати його до себе, до нашого
молитовного життя? Важливою є структура цього псалма: на початку і в
кінці є створіння. Вернімося до цього пункту: створіння як великий Божий
дар, яким живемо, в якому Він виявляє свою доброту і величину. Тому
пам’ять про те, що створіння є Божим даром, є спільною точкою для усіх
нас. Потім слідує історія спасіння. Звичайно, ми можемо сказати, що це
визволення з Єгипту, час в пустелі, вхід в Святу Землю, та й інші
проблеми є дуже далекими від нас, не є нашими справами. Але ми повинні
звернути увагу на основну структуру цієї молитви, яка вказує, що Ізраїль
пригадує собі про доброту Господа. В цій історії є так багато долин
темряви, є стільки важких переходів і смерті, але Ізраїль пригадав собі,
що Бог є добрий і може витривати в цій темній долині, в цій долині
смерті, оскільки пам’ятає. Він пам’ятає про доброту Господа, про Його
силу, Його милосердя, яке триває вічно. А це є те, що важливо і для нас –
пам’ятати про доброту Господа. Пам’ять стає силою надії. Пам’ять нам
говорить: Бог існує, Бог є добрий, Його милосердя триває вічно. Таким
чином пам’ять відкриває нам навіть в темноті дня, в певний період шляху
до майбутнього: вона є світлом і зорею, які провадять нас. Ми також
маємо пам’ять про добро, милосердну і вічну любов Бога. Історія Ізраїля є
пам’яттю також для нас, як Бог об’явився, як створив свій народ. Потім
Бог став людиною, одним з нас, поселився серед нас, з нами терпів і за
нас помер. Залишається з нами в Таїнстві і Слові. Це історія, пам’ять
про доброту Бога, який гарантує нам Свою доброту: Його любов є вічна.
Потім, впродовж двох тисяч років історії Церкви завжди присутня, все
нова доброта Господа. Після темного періоду нацистського і
комуністичного переслідування, Бог нас визволив, показав, що Він –
добрий, що Він має силу, що Його милосердя триває вічно. Так як у
спільній історії, спільних діях, існує ця пам’ять про доброту Бога, вона
допомагає нам, стає зорею надії, так само кожен має свою історію
спасіння, і ми повинні реально цінувати цю історію, завжди пам’ятати про
великі діла, які відбулись і в моєму житті, щоб ми вірили: Його
милосердя триває вічно. Якщо сьогодні я переживаю темну ніч, то завтра
Бог мене визволить, бо Його ласка триває вічно.
Повернімося до псалма, який завершується закликом до поклоніння:
«Дякуйте Богові, небеса, бо Його ласка навіки». Господь є добрим і
турботливим Отцем, Котрий обдаровує своїх дітей спадщиною і усім дає
поживу, щоб могли жити. Бог, Котрий сотворив небо і землю, великі
небесні світила, Котрий входить в історію людей, щоб принести спасіння
усім своїм дітям, є Богом, Котрий сповнює увесь всесвіт своєю обітницею
добра, дбаючи про життя і обдаровуючи хлібом. Невидима сила Творця і
Господа, оспівана у псалмі, проявляється і в маленькому хлібі, який Він
нам дає і дозволяє жити. Цей хліб насущний символізує і синтезує любов
Бога як Отця, і відкриває нас на новозавітнє сповнення в цьому Хлібі
життя», Євхаристії, який супроводжує нас в нашому житті віри, очікуючи
на остаточну радість месіанського бенкету в небі.
Брати і сестри, поклоніння і благословення псалма 136[135] дозволило
нам відстежити найважливіші етапи історії спасіння, сягаючи пасхальної
таємниці, в якій спасенна дія Бога осягає своєї кульмінаційної точки. Із
вдячною радістю святкуємо Творця, Спасителя і вірного Отця, Котрий «так
полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірить в
Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3,16). Коли сповнились
часи, Божий Син став людиною, щоб віддати своє життя для спасіння
кожного з нас, і дає себе як хліб в євхаристійній таємниці, щоб ми могли
увійти в Його союз, відповідно до якого ми стаємо Його дітьми. Так
далеко сягає милосердна доброта Бога і височина Його «вічної любові».
Я хотів би завершити цю катехезу словами Св. Івана з його першого
послання, які повинні завжди бути присутніми в нашій молитві: «Дивіться,
яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є
ними» (1 Ів. 3,1).
BENEDICT XVI
Загальна аудієнція
Площа Св. Петра
Середа, 19 жовтня 2011
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар