Традиція
святкування Ювілейного Року сягає 14 століття, її розпочав папа
Боніфацій VIII у 1300 році. З цього часу Церква проголошувала ювілейні
роки кожні 25-50 років, хоча були і вийнятки, коли Папа проголошував
екстраординарний Ювілейний Рік. За останні 700 років Церква святкувала
Ювілейний Рік двадцять дев’ять разів. Святий Рік Милосердя, проголошений
Папою Франциском, буде тридцятим. Він триває з 8 грудня 2015 р. до 20
листопада 2016.
В контексті Ювілейного року пам’ятним є ПОСЛАННЯ Його Святості Іоанна Павла II з нагоди Ювілею у в'язницях 9 липня 2000 Року Божого
про помилування в’язнів: «Ювілеї були стимулом для спільноти
переглянути людське правосуддя мірою Божої справедливості. Тільки
спокійна оцінка функціонування пенітенціарних установ, відверте визнання
цілей, які суспільство має на увазі при боротьбі зі злочинністю, а
також серйозна оцінка засобів, прийнятих для досягнення цих цілей,
допомагали в минулому та допомагають надалі виявляти сфери для поправок,
які повинні бути зроблені. Це не питання автоматичного або суто
косметичного застосування акту помилування. Це не могло би вплинути на
суть речей: після того, як Ювілей мине, ситуація повернеться на круги
своя. Це, скорше, питання заохочування ініціатив, які закладуть міцну
основу для справжнього оновлення, як звичаїв поводження так й
інституцій» [1].
«У світі, який надто часто є суворим до грішника, але поблажливим до
гріха, існує необхідність розвивати сильне почуття справедливості, щоби
шукати й впроваджувати в життя Божу волю»[2]. Поняття «помилування» в
нашому розумінні передбачає прощення провини, тобто дарування вини. Це
означає, що людина, яка отримала певне покарання може не відбувати його
взагалі, або в певній мірі. В такому разі помилування можемо ототожнити з
християнським поняттям «милосердя». Милосердя глибоко пов’язане з
примиренням і прощенням. Досвідчити Боже милосердя християнин може в
Таїнстві Покаяння, головною метою якого є терапевтична дія по відношенню
до грішної людини. Однією з умов покаяння є щирий жаль за скоєне і
постанова виправитися. Священик тут виступає, як слуга Божого милосердя,
який в Імені Бога прощає і відпускає людині її гріх.
Як бачимо Бог дає людині помилування, але вона сама має займати
активну позицію щоб його прийняти. Людина має робити кроки на зустріч.
Проте ці кроки вона не зробить, якщо відчуватиме по відношенню до себе
загрозу. Як правило більшість осіб, які відбувають покарання у місцях
позбавлення волі відчувають себе неприйнятими, тому постійно мають
відчуття зовнішньої загрози. Завданням капелана є стояти на варті
людської гідності засудженого, отже проявити до нього християнську любов
і прийняття. Капелан допомагає засудженому зустрітися з абсолютною
Божою Любов’ю. Отож, заакцептована людина, яка є огорнута в абсолютну
любов може відчути якої болі завдає її проступок цій любові. Так
приходить і усвідомлення шкоди проступку для суспільства. Це є механізм
покаяння, одними із елементів якого є жаль за вчинене і визнання своєї
вини. Людина сама себе осуджує.
Проте, тюремне душпастирство повинно бути особливо пильним, щоб не
перетворити християнську любов до в’язнів на атаку законного правосуддя
чи байдужість до злочинної поведінки[3]. Адже, милосердя не означає
відмови від Божих заповідей, не є виправданням для усунення цих
заповідей або їх ослаблення. Церква має право і обов'язок називати по
імені, як добро, так і зло. Найбільшою спокусою для Церкви було, якби
Вона перестала називати по імені добро і зло[4]. Це стосується також
законів, що унормовують суспільне життя.
Виходячи із Соціальної Доктрини Церкви, яка говорить, що «покарання –
це не тільки захист громадського порядку і запорука безпеки людей, а й
знаряддя виправлення злочинця – виправлення, яке набуває моральної
цінності спокути, коли винуватець добровільно приймає покарання»[5],
говоримо, що Церква виступає за помилування при умові, що засуджений
визнає і приймає свою Вину. Але як бачимо для цього необхідні сприятливі
умови. Допомогти створити ці умови може пенітенціарний душпастир, який
вже точно знатиме своїх підопічних.
Враховуючи слабкість людини та її схильність до гріха, важливо
враховувати і можливість рецидиву після помилування. Тому з’являється
необхідність реабілітації та подальшої підтримки засудженого.
Також слід зауважити важливий момент. Капелан у місцях позбавлення
волі діє через релігійні заходи та спілкування. З’являється небезпека
маніпуляцій як зі сторони засудженого, так і зі сторони адміністрації
місць відбування покарань. Тому участь ув’язненого у релігійних заходах
не повинна використовуватися як дисциплінарна міра або як інструмент
примусової реабілітації. Рівно ж участь в релігійних програмах або
релігійні погляди не можуть бути підставою для надання або позбавлення
будь-яких привілеїв. Тому засудженому не обов’язково знати, про те, що
священик міг би за нього клопотати.
Церква послідовно висловлює думку, що засуджені на довічне ув’язнення
повинні мати надію на можливе помилування[6]. Ця надія створює умови
для необхідних зусиль, щоб мати шанс знову повернутися до суспільства.
Слово Боже до нас говорить: «Я милосердя хочу, а не жертви»(Мт.9.13),
тому органи, які керують процедурою помилування мали би керуватися саме
цими словами. Саме ці слова мали б допустити до свого серця члени
комісії, які надають клопотання. В свою чергу, священик-капелан мусить
мати право брати участь у процесі клопотання про застосування
помилування на підставі душпастирського досвіду спілкування з конкретним
засудженим.
диякон Олександр Богомаз
Пенітенціарне душпастирство УГКЦ
Київ
[1] Служити ув’язненим: фахові орієнтири для душпастирства у
пенiтенцiарних закладах / За загальною редакцiєю о. Костянтина Пантелея.
– Львів: Дон Боско, 2012. – с. 214.
[2] Цитата з різдвяної проповіді святішого отця Франциска 25 грудня 2015 року. «Радіо Ватикану»
http://uk.radiovaticana.va/news/2015/12/24/різдвяна_проповідь_папи_франциска/1196772
[3] Human rights of prisoners. International study seminar (Rome, 1-2
march 2005), Pontifical Council for Justice and Peace and the
International Commission of Catholic Prison Pastoral Care, Libreria
Editrice Vaticana, Vatican city, 2006. p. 81.
[4] INFORME SOBRE LA ESPERANZA, Diálogo con Carlos Granados, BIBLIOTECA DE AUTORES CRISTIANOS, MADRID • 2016, p. 222.
[5] Компендіум соціальної доктрини Церкви / Папська Рада «Справедливість і мир». – К.: Кайрос., 2008. – 549 с.
[6] Резолюція Міжнародної конференції “Юридичний вимір в’язничного
служіння” (Final Declaration of the Conference “Prison Ministry – Area
Juridica”), 6 червня 2009 року, Києві. Глава УГКЦ взяв участь у Міжнародній конференції «Юридичний вимір в’язничного служіння» Понеділок, 08 червня 2009
Олександр Богомаз. Текст доповіді на Круглому столі з
обговорення актуальних питань щодо вдосконалення процедури помилування,
який відбувся 23 березня 2016 року в Національній академії внутрішніх
справ.
Джерело: Пенітенціарне Душпастирство УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар