Стаття Джорджа Вейгеля, в якій він оцінює перспективу відносин Ватикану з Росією і Російською Православною Церквою.
Коли високопоставленим ватиканським чиновникам задають питання про не
надто енергійну реакцію Святого Престолу на агресію в Україні, вони, як
правило, відповідають (з поблажливою інтонацією, наче запитувачі -
отакі дурники): «Ми розглядаємо ситуацію в довгостроковій перспективі».
У дипломатичному плані ця «довгострокова перспектива»
представляється як поновлення Ostpolitik Агостіно Казаролі, який був
головним дипломатичним агентом Павла VI по той бік залізної завіси.
Намагаючись обґрунтувати нинішню політику, італійські куріали
стверджують, ніби використання принципів Ostpolitik кардинала Казаролі
зробило можливою роль Івана Павла II в падінні комунізму. (Я вважав, що
спростував таке твердження, використовуючи документи секретних служб
Центральної та Східної Європи, у другому томі моєї біографії Івана Павла
II, «Кінець і початок», який доступний в чудовому італійському
перекладі, але, очевидно, деяких людей це не переконало).
Що стосується екуменічної частини цього рівняння, видається, що
Святий Престол надає величезного значення тому, щоб уникати всього, що
могло б образити Російську Православну Церкву, яку він розглядає як ключ
до просування великої програми церковного примирення між християнським
Заходом і християнським Сходом. Згідно цієї теорії, пануючої в Папській
раді зі сприяння християнській єдності вже протягом десятиліть,
підтримка миру між Римом і російським православним Московським
Патріархатом зараз дасть добрі результати згодом.
Однак це «згодом» ніколи не настане.
Я хотів би запропонувати іншу «довгострокову перспективу», яка більше
узгоджується з реальністю поточного моменту й близького майбутнього і
базується на наступних передумовах:
1) Російський режим Володимира Путіна - це агресивна, дестабілізуюча
сила у світовій політиці. Він буде напирати і напирати до того моменту,
поки не зустріне відсіч. Він відчуває (і справедливо) слабкість Заходу і
використовує цю слабкість, щоб забрати назад те, що Путін назвав
«геополітичною катастрофою» - розвал Радянського Союзу.
2) Уявлення, ніби Путін піклується про переслідуваних християн на
Близькому Сході і хоче грати роль їх захисника, яку раніше грав
російський цар - таке уявлення як сміховинне, так і небезпечне. Чого б
це Путіну, чия зброя вбиває християн в сусідній східній Україні,
переживати про переслідуваних християн на близькому Сході? Вся
путінська близькосхідна стратегія полягає в дестабілізації, спробі
витіснити Захід з цього регіону і зміцнити Іран. Саме з цієї причини він
успішно блокує всі серйозні спроби усунення режиму м'ясника Ассада в
Сирії, і саме тому російська політика була і залишається серйозною
перешкодою для того, щоб утримати Іран від створення ядерної зброї.
3) Керівництво Російської Православної Церкви, особливо патріарх
Кирил і його «міністр закордонних справ» митрополит Іларіон, є
союзниками Путіна в його агресивній зовнішній політиці, намагаючись
забезпечити її духовною обгорткою. Для лідерів російського православ'я в
цьому немає нічого нового, оскільки з того моменту, коли Сталін з
практичних міркувань цинічно відновив у правах Церкву під час Другої
світової війни, вона є філією Кремля, що перебуває у його повній
власності.
4) Неможливо вести серйозний екуменічний богословський діалог з
людьми, які в усьому світі діють як агенти російської державної влади.
Чинити так - означає заохочувати керівництво РПЦ і підривати справжній
екуменізм, який розвиває Варфоломій, Вселенський Патріарх
Константинополя, місце якого як першого з рівних у світовому Православ'ї
хотів би зайняти Кирил, принаймні, де-факто.
5) Найбільш невідкладний екуменічний діалог між Росією і Римом
повинен бути сьогодні зосереджений на новому поколінні російських
православних мислителів - тих, хто серйозно аналізуючи українську кризу
та пропагандистську діяльність свого церковного керівництва на користь
путінського режиму, прийшли до висновку, що російське православ'я
потребує нової теорії церковно-державних відносин. Цей діалог має
розвиватися в інтенсивній співпраці з серйозними дослідниками
католицької соціальної доктрини.
6) Така нова екуменічна ініціатива могла б з часом створити умови
для появи російського Православ'я, що не поневолене російською державною
владою, яке могло б стати партнером в реєвангелізації Європи, оскільки
його лідери знову відкрили б для себе силу Євангелія.
7) Ілюзія наявності «спільних інтересів» у Ватикану і Кремля
спотворює реальність і створює загрозу для такого нового екуменізму,
тому її слід уникати.
Джордж Вейгель, Denver Catholic
Немає коментарів:
Дописати коментар